Читати книгу - "Гайді. Гайді. Пригоди тривають"

Бабуся повторила останні строфи пісні. Раз, потім іще раз із виразом радісного очікування. Гайді теж стало радісно на душі. Вона пригадала сонячний день, коли повернулася в гори. Сповнена втішних спогадів, аж вигукнула:

— Бабцю, я знаю як то воно: повернутися додому!

Старенька промовчала, але вираз умиротворення, який підбадьорив малу, залишався на її обличчі.

Пройшло кілька хвилин, і Гайді сказала:

— Вже стемніло, бабцю, мушу вертатися додому, я така рада, що тепер тобі набагато ліпше.

Старенька взяла її руку, трохи потримала в долонях, а потім промовила:

— Ти знаєш, я також тішуся, навіть, якщо й мушу полежати. Мені ж так добре в теплому ліжку. Того ніхто не знає, як то воно лежати цілими днями самій-самісінькій, ніхто до тебе не обізветься, а ти ніц не видиш: ні сонця, ні білого дня. Тоді обсідають тебе важкі думи, деколи вже не віриш, що переживеш наступний такий самий день, негоден дальше жити… А як почуєш добре слово, як оте, шо ти мені прочитала, так одразу на серці світлішає, легше стає, і радість надходить благодатна.

Бабця відпустила долоньку малої, дівчинка побажала їй доброї ночі й вибігла в іншу кімнату, підганяючи Петруся, щоб той скоріше збирався. Короткий зимовий вечір замінила морозна ніч, яка виявилася погожою, зоряною та з великим круглим місяцем на небозводі. Білий сніг відбивав місячне проміння, і було так світло, ніби знову настав день. Петрусь підготував санки, всівся на них, Гайді примостилася позаду і вони помчали вниз, та так швидко, ніби дві пташки шугонули, склавши крильця.

Коли дівчинка зручно вмостилася на м’якенькому ложі з сіна за піччю, вона думала, як бабці незручно лежати на тонкій подушці, які похмурі думки тоді на неї напосідають, та про світло в серці, яке приходить із добрими словами. Якби вона щодня чула таке слово, то почувала б себе завжди добре. Але дівчинка знала, що зможе відвідати стареньку аж через тиждень, а то й через два. Їй стало так сумно, вона почала розмірковувати, як влаштувати, щоби бабця кожен день чула добре слово. Нараз їй прийшла така хороша думка, як цю проблему вирішити, що вона ніяк не могла заснути, ніяк не могла дочекатися ранку, коли можна буде здійснити задумане. Дівчинка сіла, бо пригадала, що за всіма цими роздумами не помолилася, а вона не хотіла забувати Бога.

Отож коли помолилася і щиро, від усього серця, попросила у Бозі за бабцю й дідуся, лягла на постіль та заснула глибоким і спокійним сном, аж поки не настав світлий ранок.

Наступного дня Петрусь приїхав на санчатах якраз до початку занять. Свій обід привіз у торбинці, бо так вже було в Дьорфлі заведено: обідати місцеві дітлахи йшли додому, а ті, які добиралися до школи із сусідніх сіл, чи, подібно до Петруся, спускалися з гір, всідалися за партами і, поклавши принесені з собою харчі на коліна, обідали. На обід було відведено годину, яку кожен проводив у власне задоволення. Потім знову розпочиналися заняття. В ті дні, коли Петрусь мав охоту піти до школи, він обідав, а потім йшов у гості до Вуя, відвідати Гайді.

Коли хлопчина зайшов у велику кімнату нового помешкання Вуя, йому назустріч кинулася Гайді, яка нетерпляче чекала на нього.

— Петрусю, я щось знаю! — гукнула мала.

— Ну то кажи.

— Ти мусиш навчитися читати.

— Я вже пробував, — як завше коротко кинув пастушок.

— Та так, але я не про те, — поспішно заторохтіла вона, — мусиш змогти прочитати написане.

— Не можу.

— Та не кажи такого, ніхто на цілому світі тобі не повірить, і я не вірю! — рішуче заявила Гайді, — бабуся з Франкфурта так мені й сказала: «Не вір у це!». Я навчу тебе читати і добре знаю, як це зробити, маєш вивчити букви, а потім кожного дня читати бабці одну або навіть дві пісні з її книжки.

— Ніц з того не буде, — буркнув Петрусь.

Його впертість у справі, яку дівчинка палко вважала хорошою та справедливою, роздратувала її. Злісно блиснувши очима, Гайді стала перед хлопчиком і погрозливо промовила:

— Я тобі розкажу, що буде, якщо не захочеш вчитися читати! Твоя мама вже двічі мені казала, що мусиш їхати в школу до Франкфурта, аби чогось навчитися. Я виділа ту школу для хлопчаків, як ми якось виїхали погуляти, Клара показала мені той страхітливо величезний будинок. Там вчаться не лише малі, але навіть дорослі паничі. І ти не думай, що в тій школі буде лише один такий хороший учитель, як у нашому селі. Там купа різних учителів, один за одним заходять всередину, всі в чорному вбранні, ніби до церкви у вихідний зібралися, а на головах у них отакенні капелюхи, — Гайді черкнула пальцем по підлозі, показуючи висоту вчительських капелюхів.

У Петруся холодок пробіг по спині.

— А ти муситимеш ходити до тих панів! — з притиском продовжувала страшну історію дівчинка, — а тільки спробуй не знати якоїсь букви чи слово неправильно написати. От тоді побачиш, як пани-вчителі з тебе лаха дертимуть[30] куди там Тінетті з її кпинами до них. А ти маєш знати, що Тінетта — великий мастак покепкувати з кого-небудь.

— Та буду я вчитися, — вичавив нарешті