Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Історія однієї істерії 📚 - Українською

Читати книгу - "Історія однієї істерії"

272
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Історія однієї істерії" автора Ірина Сергіївна Потаніна. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 91
Перейти на сторінку:
звичайно, страшенно незручно.

Виявилося, що Тигрина мама — справжня драматична акторка і працює в професійному театрі.

Після мімічних і дихальних вправ трупа взялася до звуків. Я ретельно гар-р-рчала і м-м-мукала разом із усіма. Нітрохи не відрізняючись від решти новачків, не впоралася з «л», котре виявилося при спробах розтягування жахливо бридким звуком (вимовляти довго й голосно заповітне «л-л-л-л-л» могли тільки ті, хто мав добрячий стаж занять сценічною мовою). Очі мої дедалі круглішали, мова, зважаючи на докладені зусилля, дедалі кращала, а голова — дурнішала. Коли від вражаючих інтелектуальною насиченістю скоромовок (на кшталт «наш цебер розполуцебрився») трупа перейшла до грудного лементу «а-а-а!» — я майже перейнялася думкою Георгія: шукати нікого не треба, дівчата зникли за власним бажанням. Від таких дивних занять, як театральна майстерність, я б і сама втекла куди подалі. Після «а-а-а!» належало перейти до «ур-р-р-а!». Режисерка постійно звинувачувала нас, що кричимо «зв’язками, а не животом». Я все життя думала, що живіт призначено для зовсім інших функцій, і почувалася безкарно розкритикованою. Сценічним рухом виявився урок, який нагадував заняття екстремальною фізкультурою. У середині будь-якої вправи Зінаїда Максимівна могла різко ляснути в долоні й закричати: «А тепер робимо ці самі нахили, але перелякано! А тепер їх-таки, але замерзаючи!». Коли всім, крім новеньких, було запропоновано взяти участь у колективному етюді, де «кожен повинен був виявити себе через стілець», я відсахнулась і дозволила собі уточнити: невже маються на увазі стрибки через стілець? Режисерка пригрозила вигнати мене, а колектив зустрів запитання вибухом сміху, начебто чарівний жарт. Одна Тигра правильно зрозуміла, що після всього побаченого я ні з чого вже не дивуюся й можу припустити будь-які правила «прояву себе». Христина серйозно розтлумачила, що зараз кожен актор вибере собі якийсь образ, головну рису котрого потрібно виразити шляхом роботи з он тим віденським стільцем. Наприклад, вона, Тигра, зображатиме бездомного, тобто почне жалібно оглядатися й активно намагатись заховатися під стілець. М-да… Нормальна людина на такі заняття добровільно не пішла б. Втім, я себе до нормальних не відносила, тому незабаром почала помічати, що мене все це не на жарт затягує.

— Переходимо до випробування новеньких, — скомандувала Зінаїда. — Хто наважиться перший?

Разом із усіма новачками я позадкувала.

— Не соромно? — гаряче заговорив раптом Кирило, дивлячись при цьому лише на мене. — Ви ж хочете грати в спектаклі? Хіба можна в такому разі плекати власну сценобоязнь? Ні! З нею потрібно боротися…

— Ет, двічі не помирати! — завзятий з вигляду хлопець із рожевими щоками здорованя та наївним поглядом не зніс докорів сценариста. — Я почну. Байка Крилова…

Поступово підходила черга. Не те щоб я бентежилася… Просто придумати, що саме читатиму зі сцени, ніяк не могла.

— Пані Кроль? — режисерка запитливо глянула на мене.

Я кинула миттєвий погляд на Кирила; той радів, спостерігаючи моє замішання.

«Ну, зараз я йому влаштую! Де наша не пропадала!?».

Я згадала одночасно всі дурнуваті жарти, інсценовані нашою інститутською групою в студентські часи, й почала. Чого тільки не вплела я в ту гумореску!

І фразочки конферансьє на кшталт «А зараз ви почуєте трагічну пісню Анни Кареніної: „І знову втекла від мене останняя електричка“», або «Співачка Азіза. Пісня про Чеширського Кота: „Посмішка твоя, мій любий, вабить, ранить, обпікає…“».

І шматочок діалогу цього конферансьє зі співачкою Земфірою:

Земфіра співає «Я искала тебя» під фонограму, котру зненацька заїдає.

Земфіра: Я искала (звук пластинки, яку заїло), я ис-с-кала (знову звук), я ис-ка-а-а-ла, ис-ка-ала…

Конферансьє (роздратовано): Перестаньте, ми вже зрозуміли, з чого ви складаєтеся!

І безліч інших дурниць.

Зал прийняв мене «на ура», актори й акторки щиросердно аплодували. Навіть Кирило сміявся. Невдоволеною залишилася тільки режисерка.

— Ми готуємо вас не на естраду, а в театр! — суворо сказала Зінаїда Максимівна. — Ваша КВК-івщина тут недоречна. Перетягти увагу залу на себе — далеко не подвиг. Важливо, щоб спектакль у цілому сказав залові щось важливе. Крім того, розсмішити завжди легше, ніж змусити замислитися. Розумієте?

— Що ж мені робити? — щиро поцікавилась я.

— Вчитися. Працювати над собою. Ось, спробуйте прочитати цей монолог… Даю кілька хвилин на підготовку.

Зінаїда Максимівна простягла мені якийсь пожмаканий папірець. Я заглибилася в роботу над ним. Досить цікавий монолог дівчини, доповнений примітивними художніми коментарями типу: «Інші думки прийшли до неї разом із тремтячими руками». Я уявила собі величезні Тремтячі Руки, які розгулюють по місту, й розсміялася. Змусити замислитися мене цей текст не зміг.

— Так. Усі вільні. До наступної репетиції, — скомандувала режисерка. — Катерино, залиштеся. Будемо працювати індивідуально.

Видно, трупі не терпілося обговорити події сьогоднішнього дня. Всі миттєво залишили залу та загаласували в коридорі.

— Або мовчіть, або геть на вулицю! — гримнула на них Зінаїда Максимівна. По тому повернулася до мене. — Ну як?

— Жах, — чесно зізналась я. — Ніколи не думала, що стати акторкою так важко. До речі, а що це за дивний монолог?

Я вказала режисерці на кумедні коментарі.

— А, не звертайте уваги, — відмахнулася Зінаїда. — Це наш Кир намагався вчитися режисури. Працював над образами й робив собі позначки.

«Ах, он чому все перенабрано на друкарській машинці», — здогадалась я. Режисерка тим часом провадила:

— Сам монолог запозичено в класиків. Не Монолог Катерини, звичайно, але для роботи над викорінюванням вашого КВК-ізму цілком підійде. Читайте!

Відверто кажучи, мені жахливо хотілось послухатися. Раз у житті дається можливість поставити над собою такі експерименти. Раптом знайти в собі КВК-ізм і відразу викорінити його. Чи ж це не витончений самоаналіз, віддаватись якому мені так подобалося у вільний час? Але, на жаль, зараз я була на роботі. Усе, необхідне, аби злочинець повірив, що роль Героїні гратиму я, вже було виконано. Якщо Ксенія не права щодо Кира, то я закинула вудку для пошуку нового підозрюваного. Напевне, він спробує тепер вийти на мене як на діючу Героїню. Раз уже всі були впевнені, що дівчата зникли через роль, я мусила спробувати відпрацювати цю версію.

1 ... 64 65 66 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія однієї істерії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Історія однієї істерії"