Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Амазонки любили Злату, але в словах Аристеї була частка правди. Усі чекали, що вирішить цариця, але Злата заговорила раніше. Вона тикнула в Аристею пальцем і глумливо промовила:

— Ти збираєшся вигнати мене? От смішно!

Дівчина вибухнула сміхом. Амазонки змовкли, не насмілюючись перервати її. Вони думали, що горе позбавило небораку розуму. Нареготавшись, Злата знову звернулася до Аристеї. У її мові не було й тіні божевілля.

— Запам’ятай, я іду і приходжу тоді, коли я цього хочу. І я можу знайти для себе місце набагато краще, ніж ваше сморідне місто, засиджене мухами. Я іду звідси, але будь певна, що мені не треба ні твого дозволу, ні благословення.

Амазонки в забобонному страху перезирнулися. Злату немов підмінили. У її погляді й інтонаціях була владність, якій могла б позаздрити й цариця амазонок.

— Не сердься на Аристею, вона не хотіла образити тебе. Ти можеш залишитися, — милостиво погодилася верховна амазонка.

— Велика царице, ви казали, що ніщо не відбувається даремно, і якщо я опинилася тут, значить це навіщось та потрібно. Час спливає, але ніщо не змінюється, і я починаю думати, що потрапила до вашого міста випадково. А тепер я повинна йти далі, щоб повернутися на Землю, де на мене чекає батько.

Принишклі амазонки розуміли, що лише Злата не помітила зміни, яка відбулася з нею.

— Йди! — відрубала цариця, ніби віддала наказ.

Вона знала: усе, що мало здійснитися, здійснилося. Вона не мала влади над земною дівчиною й не могла її зупинити, але хотіла залишити останнє слово за собою, адже не можна осоромитися перед підданими.

Аристея захоплено дивилася на нову Злату. Такою вона подобалася їй набагато більше. Амазонка підійшла до дівчини й підлесливо сказала:

— Ми могли б стати подругами.

— Я відвикла від друзів, — гордовито кинула Злата, повернулася і пішла геть.

Рано-вранці, коли всі ще спали, Злата змінила вбрання амазонки на колишню сукню й пішла з келії, яка останні місяці була їй притулком. Схід затягнувся блакитним серпанком, але місяць чітко вимальовувався на поблідлому небосхилі. День ще не увійшов у свої права, і вузькі вулички тонули в сутінках. Двері й вікна будинків були відчинені навстіж, щоб пустити ранкову прохолоду перед тим, як почнуться нові тортури спекою.

Злата без жалю залишала місто. Швидкою ходою вона проходила повз будинки подружок, і жодного разу її не потягнуло зайти у відчинені двері, щоб попрощатися перед розставанням. Дружба й прихильність для неї більше не існували, а слова ніжності стали порожньою балаканиною. Вийшовши за міські стіни, дівчина навіть не озирнулася. Місто амазонок не принесло їй щастя. У душі Злати не було ні болю, ні радості, а тільки порожнеча, начебто щось померло.

Сонце піднялося високо, коли Злата вперше зробила привал. Вздовж дороги тягся апельсиновий гай. Дівчина зірвала соковитий плід, не поспішаючи обчистила його від шкірки й з насолодою простяглася в тіні дерева.

Приваблені солодким ароматом, прилетіли дві бджоли. Це були перші живі істоти, яких Злата зустріла, залишивши місто амазонок. Дівчина відламала шматочок апельсина, поклала на траву й почала спостерігати, як бджоли літали над частуванням, приміряючись, куди сісти. Їхнє розмірене дзижчання в пекучий день нагадало Златі дім, і дівчину з новою силою охопила туга. Сумні думки юрмилися у неї в голові.

— До чого всі поневіряння? Що я шукаю? Я повинна повернутися додому до батька, але чому мені увесь час здається, що за цим стоїть щось більше? Чому на душі в мене камінь, хоча я не бачу причин для суму? Чи причини є? Як мені знайти спокій? — скрикнула Злата й зніяковіло змовкла. Тільки тепер вона помітила, що говорить з собою вголос.

— З-з-заглянь у себе, — продзижчало у відповідь.

Брови дівчини здивовано піднялися. Невже це сказали бджоли, чи їй видалося?

— Заглянути в себе? Але як? — запитала дівчина.

Цього разу бджоли не удостоїли її відповіддю, вони зосереджено пили солодкий сік.

— Здається, одного разу мені вже пропонували щось подібне, — уголос міркувала Злата і трохи подумавши, згадала: — Правильно! Це було в квітучому саду, де стоїть Надхмарний Замок. Бриз говорив, що це сад моєї душі.

Якою вона була щасливою у весняному саду, звідки почалася подорож! А що якщо через нього лежить і шлях назад? Чим більше Злата міркувала, тим більше в неї уселялася впевненість, що тільки там вона знайде відповіді на питання, які мучили її. Де, як не у своїй душі, вона знайде бажаний спокій?

Дівчина рішуче підвелася, обтрусила спідниці й звернулася до бджіл, адже не дарма вони зустрілися їй на шляху:

— Якщо можете, вкажіть мені шлях у сад моєї душі.

Злата не здивувалася, коли бджоли облишили ароматний шматочок апельсина й полетіли, вказуючи дорогу. Дівчина поспішила за крилатими провідниками. Незабаром бджоли підлетіли до велетенського дерева. Не одне