Читати книгу - "Брама"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Простягнувши руку, Клара стисла мою ногу.
— Не переживай. Як справи взагалі?
— А, добре. Вечірка мені сподобалась. Однак я тебе там не пам’ятаю.
Клара стенула плечима:
— Я запізнилася. До речі, мене не запрошували.
Я нічого не сказав, бо знав, що Клара та Шері недолюблюють одна одну, либонь, через мене. Клара, читаючи мої думки, промовила:
— Мені завжди було байдуже до Скорпіонів, особливо таких невігласів із величезною щелепою. Від них ніколи не почуєш чогось інтелектуального чи душевного.
І, щоправда, додала:
— Але вона досить смілива. Це слід визнати.
— Не думаю, що зараз я готовий до суперечки, — сказав я.
— Робе, це не суперечка.
Клара нахилилась, обіймаючи мене за голову. Вона пахла потом і якимсь своїм жіночим запахом; за певних умов, це навіть приємно, але не те, чого мені треба зараз.
— Гей, — спитав я. — А що трапилося з мускусною олійкою?
— Що?
— Маю на увазі, — пояснив я, несподівано зрозумівши, що то правда, — ти певний час користувалася такими парфумами. Це було перше, що я помітив, коли познайомився з тобою.
Я згадав про те, як Френсі Херейра прокоментував запах у Брамі, і зрозумів: я давно вже спостеріг, що Клара пахне гарно.
— Робе, любий, ти намагаєшся розпочати зі мною суперечку?
— Звичайно, ні. Та мені цікаво, чому ти припинила ними користуватися?
Клара знизала плечима і не відповіла, хоча невдоволений вираз обличчя — теж відповідь. Мені цього було досить, бо я вельми часто говорив, що мені подобаються її парфуми.
— Як просуваються справи із психологом? — запитав я, прагнучи змінити тему.
Утім, це не допомогло. Клара холодно відповіла:
— Мабуть, ти в поганому гуморі, якщо робиш такі зауваження. Думаю, мені час додому.
— Ні, я говорю відверто, — наполягав я. — Мені цікаво, як у тебе йдуть справи.
Вона не відповіла по суті, хоча я знав, що вона записалася до психолога ще кілька тижнів тому. Кожного дня він (точніше, воно: я знав, що Клара обрала робота на компі Корпорації) проводив із Кларою по 2—3 години.
— Непогано, — відсторонено мовила Клара.
— Уже впоралася зі своєю причепливою ідеєю стосовно батька? — запитав я.
Клара відповіла:
— Робе, а тобі ніколи не спадало на думку, що тобі самому не завадила б допомога?
— Кумедно чути це від тебе. Луїза Форенд на днях говорила мені те саме.
— Не смішно. Подумай над цим. Бувай.
Коли Клара пішла, я відкинув голову і заплющив очі. Піти до мозкоправа! Навіщо мені це? Усе, що мені треба, — одна щаслива знахідка, як у Шері… А ще мені… ще мені треба набратися сміливості для наступної подорожі. Та, як на мене, така сміливість є дефіцитом.
Час спливав (чи я сам його гаяв). Одним із способів зробити це був похід до музею. Там вже встановили голограму, на якій були показані усі знахідки Шері. Я дивився її двічі чи тричі, просто, щоб дізнатись, який вигляд мають сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів. Переважно вони скидалися на непотрібний мотлох, але лише в розібраному стані. Там було близько десяти маленьких віял для молитви. Я гадаю, це доводило те, що гічі полюбляли класти кілька витворів мистецтва навіть у комплекти для ремонту шин. Були там також інші речі, як-от хрестуваті викрутки з гнучкими стрижнями, торцеві ключі, зроблені з якогось м’якого матеріалу, електричні тестери й ще багато предметів, які ніхто доти не надибував. Коли вони були розкладені поштучно, то мали досить хаотичний вигляд, але зібрані у пласких ящичках, вставлених один в одного, вони здавалися зразково компактними. Сімнадцять мільйонів п’ятсот п’ятдесят тисяч доларів! Якби я був із Шері, то став би одним із пайовиків.
Або одним із трупів.
Я зупинився у Клари і трохи посидів там, але її не було вдома. Зазвичай о такій порі вона нікуди не виходила. Проте, з іншого боку, я часто губив Клару з очей. Вона знайшла собі іншу дитину, щоб доглядати, поки її батьки мали справи. То була маленька чотирирічна чорношкіра дівчинка (а може, й старша чи менша). Вона прибула до Брами разом з батьками. Мати була астрофізиком, а тато — екзобіологом. Я не міг зрозуміти, яке заняття собі знайшла Клара.
Я поплентався назад до своєї оселі. Луїза Форенд визирнула зі своєї кімнати і зайшла за мною.
— Робе, — сказала вона, — ти щось знаєш про велику премію за небезпеку, яку збираються оголосити?
Я посунувся на ліжку, щоб вона теж могла сісти.
— Я? Ні. А звідки?
Її бліде мускулисте обличчя здавалося ще більш схвильованим, аніж завжди. І я не знав, чому.
— Можливо, ти щось чув, від того-таки Дена Мєчнікова. Я знаю, що ви з ним добре спілкуєтеся, і бачила, як він розмовляв із Кларою в аудиторії.
Я не відповів, бо не знав, що казати.
— Ходять чутки, ніби скоро готується науковий рейс, доволі страхітливий. Я хотіла б записатись.
Я обійняв її.
— Що трапилося, Луїзо?
— Віллу помістили у список мертвих.
Луїза заплакала.
Я обійняв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брама», після закриття браузера.