Читати книгу - "Брама"

— Робе, вона загинула, — промовила Луїза. Вона вже виплакалася й мала вигляд понурий, але розслаблений; навіть м’язи на її шиї та уздовж хребта не були напружені.

— Луїзо, можливо, вона ще повернеться.

Жінка похитала головою.

— Ні. Корпорація оголосила, що її зореліт пропав безвісти. Він-то, можливо, повернеться, але Вілли вже не буде серед живих. Вони доїли останній шматок їжі ще два тижні тому.

Луїза кілька секунд дивилася в одну точку, потім зітхнула і зробила ще одну затяжку.

— Як шкода, що Сесса зараз тут немає, — сказала Луїза, відхиляючись назад і простягаючись; я відчував, як грали її м’язи на моїй долоні.

Оголошення

ШУКАЮ сміливця, який полетить по премію у півмільйона без урахування бонусів. Не розпитуйте мене, а просто повідомте. Тел. 87-299.

ПУБЛІЧНИЙ АУКЦІОН для незареєстрованої власності проспекторів, які не повернулися. Область Корпорації «Чарлі Дев’ять», 13:00—17:00 завтра.

ВАМ ВІДПУСТЯТЬСЯ УСІ ГРІХИ, коли ви досягнете єдності. Він/вона — гічі; він/вона прощає. Церква Божественного Мотоцикла. Тел.: 88-344.

ШУКАЮ партнерів для порозуміння. Лише моносексуали. Без тілесного контакту. Тел.: 87-913.

Я бачив, що травичка взяла її, та й мене теж. Це був не просто план, який вирощували на підвіконнях Брами, ховаючи його за плющем. Клара дістала чистий Naples Red у одного з хлопців із крейсера. Цю траву вирощують у тіні на схилах Везувія поміж рядів виноградних лоз, із яких робили вино Lacrimae Cristi. Обернувшись до мене, Луїза притулилася своїм підборіддям до моєї шиї.

— Я справді люблю свою родину, — мовила Луїза досить спокійно. — Я так мрію, щоб нам пощастило. Ми на це заслуговуємо.

— Сонечко, заспокойся, — сказав я, пестячи її волосся. Потім я перейшов до її вуха, а відтак — до її губ, і ми поступово почали ніжно й без поспіху кохатися. Це надзвичайно відпружувало. Луїза була дуже вмілою, спокійною та сприйнятливою. Після кількох місяців нервових припадків Клари це нагадувало візит до матусі на курячий суп. Коли все закінчилося, вона осміхнулася, поцілувала мене і відвернулася. Луїза ле­жала тихо і я майже не чув, як вона дихає. Вона довго мовчала, аж раптом я відчув, що мій п’ясток знову став вологим, і зрозумів, що вона знову плаче.

— Даруй, Робе, — сказала Луїза, коли я почав гладити її. — Це все через те, що нам ніколи не щастило. Іноді я можу з цим змиритися, а деколи — ні. Нині якраз один із тих лихих періодів.

— У тебе все буде добре.

— Не думаю. Я більше ні в що не вірю.

— Ти потрапила сюди, еге ж? То, вважай, тобі вже досить пощастило.

Луїза обернулася й утупилася в мене поглядом. Я сказав:

— Тобто, уяви, скільки людей захотіли б віддати своє ліве яєчко, щоб сюди потрапити.

Луїза повільно промовила:

— Робе… — і замовкла. Я почав говорити, але вона долонею затулила мені рота.

— Робе, — спитала вона, — ти знаєш, як нам вдалося сюди потрапити?

— Так, звісно. Сесс продав свого аеробуса.

— Не зовсім. Від його продажу ми отримали трішки більше ніж сто тисяч. Але цього було недосить навіть на одного. Гет допоміг нам дістати потрібну суму.

— Твій син? Той, що помер?

Луїза пояснила:

— Гет мав рак мозку. Це виявили майже вчасно. Була можливість зробити операцію. Він міг прожити ще… принаймні, років десять. Він мав би певні проблеми. Його мовні центри та руховий апарат були уражені. Але він був би досі живим. Лише…

Луїза прибрала руку з моїх грудей, щоб витерти обличчя. Проте, вона не плакала:

— Він не хотів, щоб ми витрачали гроші, які одержали з продажу аеробуса, на його лікування. Нам вистачило б лише на операцію, а потім ми знов опинилися б у злиднях. Тому він продав себе, Робе, на органи. Гет віддав не просто ліве яєчко, а усе своє тіло. Його органи коштували дорого, тому що він був здоровим двадцятидворічним скандинавом. Він віддав себе лікарям і… як би краще сказати… його приспали. Зараз сотні людей можуть послуговуватися його органами. Лікарі продали всі органи на трансплантацію і віддали нам гроші. Ми отримало близько мільйона доларів. Так ми дісталися Брами і дещо заощадили. Ось ціна нашого успіху, Робе.

Я знітився:

— Вибач.

—