Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Аж ось він побачив, кого шукав, бо, ще не доходячи до Галі з Досею, посміхнувся радісно, вид його, вкритий зморшками, засяяв.

– Так поспішав, так біг, а от не зміг, щоб не пограти трохи, не привітати лісу чарівного. Ніщо не виправить дурну стару дитину. Веселої почав, звів на сумну, як завжди, – говорив він, ідучи.

Підійшовши зовсім близенько до дівчат, поклав обережно скриньку з скрипкою на колоду, втер собі хусточкою лоба, а потім уже, скинувши бриля, жартливо й манірно, по-панському вклонився дівчатам, виправившись потім струнко, неначе юнак.

– А ось тепер здорові, мої любі, – промовив уже поважно і, підійшовши до першої Досі, поцілував її в лоба, а потім уже пригорнув до себе, цілуючи, дочку Галю.

– Оце тільки тут нам бачитися можна. Ой, сумував я, доню, по тобі. І край далекий, де я був, не міг розвіяти думок про тебе, – говорив старий, обнімаючи дочку. – А ти... А ти ж яка, – звернувся він до Досі, дивлячись на неї із захопленням. – Дивись, як розцвіла... Усі квітки засліплюєш красою. Куди там їм! Лілея лісова! – казав, милуючись Досею. – А ти, ягня моє, змарніла... Хворіла, донечко? – запитав він стурбовано Галю. – Тож то мені так важко відчувалося... Ну, та нічого, молодість передужає хворість. Ось і мені на старість довелося побачити країну дивовижну, Італію чарівну. Це несподівано зробили панські примхи. Потяг мене й Григора, своїх рабів, на сторону далеку. Хоч і є там господарі й раби, але живеться там рабам не так, як тут, бо там тоді він раб, коли на пана робить, а одробив, одбув своє, то й вільний, як усі. А в нас у всьому передають куті меду. І сонце там, і небо не такі, дерева й вода – там усе немов сміється радісно. А тут у нас і дерево сумує, – вказав на похилу сокорину, що нахилилася над водою. – Та хоч як гарно на чужині, а все ж сюди тягло, до лиха рідного, в країну злиднів та рабів... – говорив, зітхаючи, старий музика.

– Заходьте ж до нас. Я ось нажну трави та й до двору, – сказала Дося і пішла до лісу.

– Яка ж краса! А матір була ще кращою, та недовго... А сліпа ж як? Теж була красуня та віднято світ сонця... Коли б і ти не загубила очі за отим шиттям! – говорив стурбовано старий. – Життя, гірке життя... Коли побачив трохи кращого на чужині, то отут ще гірше здалося... Та що таке з тобою, моя донечко? Ти вже дуже чогось смутна, мов батькові не рада. Що таке тобі сталося? Може тебе Іваниха ота заїдає? О, то страшна відьма! Ну, та забудь на хвилю про все оте, бо ми ж з тобою удвох. А хтозна, коли доведеться нам бачитися, хоч і в одному дворі житимемо...

– Мій таточку, тебе я тільки й ждала, – промовила Галя, пригорнувшись до батька, і посміхнулася, поборюючи сум.

– Єдина ти моя!.. Я не вернувся б звідціль і вмер би отам на чужині веселий, коли б не ти отут. І нащо нам, рабам, родинні відчування! Тут треба бути каменем холодним, собакою, німою твариною, не визнаючи нічого рідного!.. – говорив палко старий. У ньому ще кипіла кров, билося серце, чутливе й палке серце музики. – А що наді мною виробляв мій пан... – розповідав він задумливо. – У Неаполі я грав на скрипку у величезному будинку. Схотів пан вихвалитися своїм рабом-музикою. Ну, відомо, італійці – палкий народ і, коли я заграв, вони так загаласали, заревли, немов не чули зроду скрипки. Вітали мене, наче якого князя. Але оте вітання не вподобалося панові моєму, і після того він заборонив мені і торкатися до скрипки. А потім, щоб принизити, звелів стояти на задку карети і отак їздити цілий день по місту, але італійці почали свистіти й тюкати на князя. А він тоді... ох, глум тяжкий... придбав для мене блазенське вбрання, потворне та гидке, з дзвінками... Звелів одягнутися і розважати гостей... І я мусів розважати панство, крутитися, співати, танцювати й реготати безглуздо, верзти щось химерне... Ох, донечко моя, коли б ти знала, як важко й гидко обертатися на блазня... Ображена душа стогне й плаче... Я регочу, а сам задихаюсь від придушених сліз... Нема, мабуть, болючішого в світі, коли не хочеш, а мусиш вдавати з себе дурника і ховати під машкарою сміху свій сум раба!.. – скаржився дочці старий музика-раб.

– Ох, тату, навіщо ж тоді жити й терпіти отаке? – запитала болісно Галя.

– Не жити б... так... не треба жити... – погодився старий. – Коли б не ти в мене, то не думав би я жодної хвилини... Втомився живучи... умерти б, одпочити... – прошепотів він стомлено і замовк.

Аж ось хтось забалакав неподалік, почулося цвьохкання батогом: то йшла греблею дурна Гапка і балакала сама до себе.

– Коли б мені спекли глевкого хліба, такого, щоб аж під боки підпирало. А то спечуть, ковтнеш його й не чути, – розмовляла дурна. – Ги-ги! Це той старий музика? – зареготала вона й зупинилася.

– Ось вона щаслива собі в світі. Усе їй байдуже, – сказав музика. – Чи ще здорова, Гапко? – обізвався він до неї.

– Здорова ще! Гапку чорти не візьмуть, – одповіла вона.

– От і гаразд. А де ж твій молодий? Чи не знайшла? – запитав він жартливо.

– Якраз тут знайдеш, – незадоволено буркнула Гапка. –