Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

Галя зблідла, мов помертвіла. А старий нестямними очима позирав то в той бік, де пішла Гапка, то на дочку.

– Що це вона?.. Що це вона сказала? – запитав Галю. – Ти ж чула? Га?.. Зарегочи ж, засмійся, хоч посміхнись... Чого дурна не сплеще. Ти тремтиш? Хоч словом обізвися... Не вірю я. Щоб отаке безглуздя!.. Чи так, Галюсенько? Ну, скажи!.. – вже наче благав відповіді від мовчазної дочки.

– Ой, ні... – одповіла важко Галя, затремтівши всім тілом.

– Що ні? Що ж ні?.. – перепитав він з жахом, починаючи теж тремтіти.

– Вона усе сказала... – промовила крізь стогін Галя.

Він аж присів раптово, неначе хто його вдарив по голові.

– Щоб ти отак? Я тобі не вірю, – непритомно мовив він, заточився на ногах і сів на колоді.

Галя кинулася до нього, обгорнула руками його шию.

– Коли б ти знав усе... Коли б ти знав, як сталося... – вибухнуло в неї з риданням.

– Коли б я знав? Кажеш... – спитав він болісно. – Ні, я не хочу знати! – скрикнув одчайно і одіпхнув від себе Галю. – Він і ти? Хай би то був останній свинар, а не він. Не в силі я, не в силі дарувати... Почути, що тебе нема, обплакати, було б легше... – промовив він важко, припав головою до колоди і наче занімів.

Галя дивилася на нього вже байдужо.

– Що ж... сталося... немає повороту... – промовила вона тихо і, наче сонна, пішла до греблі; потім озирнулася, пішла швидко і зникла по той бік греблі.

А старий музика лежав нерухомо на колоді, з голови упав долі бриль і, наче граючись, вітрець ворушив його хвилясте срібне волосся.

Підвівся Самко, подивився на старого музику. Що йому тепер і чим допомогти? Нічим. Поодиноке лихо найстрашніше від усього.

Ідучи до млинаревого двору, Самко пошкодував тільки, що вони з Марком пустили тоді з рук отого Бориса, забувши навчання розбійницького ватажка Старого, що радив не милувати ворогів та робити з ними так, щоб вони не були нікому вже страшними.

Надвечір витягли Галю з води вже неживу. Сповістили про те попа й управителя; піп одмовився ховати самогубцю. Наказано було поховати утоплену на Страшній леваді, де ховали всіх самогубців. Ота левада була неподалік від млинаревого двору, над річкою і оточена навкруги болотом так, що до неї можна було пройти понад берегом та ще через млинарів город; там річка завертала рогом і виробила глибоку яму, а в ній топилися, кому набридало жити. Усі боялися отієї левади; обминали її пастухи, навіть і псарі не наближалися до неї. А через те там росла густа трава й висока папороть на могилах самогубців. Проте були й такі, що не боялися страшної левади, а навіть полюбляли її, як тихий закуток, де ніхто не заважав погомоніти безпечно: Григор, Орина, Дося та ще дехто.

Лежала утоплена край берега на леваді, під осокором; біля неї сидів, занімівши від горя, старий музика. Млинар та бурсаки зробили труну, а Дося, коли поклали мертву в домовину, заквітчала її квітками. Ховали ввечері. Прийшов копати яму Григор. Крім нього, млинаря з дочками та бурсаків не було нікого більше з людей на похоронах Галі, бо всім селянам було не до того – в кожного із кріпаків було тепер своє власне й велике горе.

Казав Григор, що псарям наказано зігнати на майдан з кожної родини усіх парубків та дівчат, щоб на них подивилися приїжджі пани та вибрали собі сотню душ і погнали потім на далеку сторону.

Мабуть, через це саме в панському дворі забули про Самка з Марком, а вони самі вирішили не йти, поки їм ще не нагадають. Та й сліпа казала, щоб вони не йшли, бо вона побалакала з Григором, і той пообіцяв щось надумати. Але Григор, прийшовши ховати Галю, не казав ще нічого, а тільки мовчки придивлявся до бурсаків.

Викопали яму край берега на шпилі, без жодних слів спустили труну і почали закидати землею.

Старий музика сидів і дивився байдужо, але коли тільки впала й загуркотіла перша грудка землі, вдарившись об труну, він раптом скрикнув, кинувся до ями, впав біля неї і тяжко заридав, підкидаючись усім тілом, наче його била пропасниця.

– Це для нього буде легше, – сказав Григор. – А то вже я боявся, що він стеряється.

Коли засипали яму, всі пішли далі, щоб не заважати старому виплакати своє горе.

– Фініта!.. Закопали... Мов не було нещасної рабині, – промовив Григор, сівши неподалеку від берега під кущем.

Посідали всі, крім млинаря, що пішов до свого двору. Сиділи всі мовчки.

– Оцих сумних похорон я ніколи не забуду, – сказала Дося.

– Пора б нам звикнути. Це не перші й не останні, – промовила Орина. – Виходить, що такі зацьковані й нещасні непотрібні самому Богові, коли піп одмовився ховати втоплену.