Читати книгу - "Медлевінґери"

— Ну, то я за тебе спокійний! — запевнив пан Їделунґ. — А ти вже помітив, що наш кримінальний сусід — ти ж сам сказав, пам’ятаєш? Ти сказав, що він бандит! То ти помітив, що він складає у підвалі плити? Він не відкладає на потім свої плани щодо подвір’я — цей не буде чикатись!

— Знаю, — промурмотів Йоганнес. — А ще він накричав на мене, щоб я не смів за ним шпигувати.

— На мене він теж роззявляв пащеку, — повідомив пан Їделунґ. — Бо я висловив думку, що мені любіше дивитися на приємний моріжок, аніж на вимощену плитами пустку. Але він запевняє, ніби все домовлено з власником будинку.

— А Поллілі? — запитав Йоганнес.

Пан Їделунґ відмахнувся.

— Ну, де вона подінеться, твоя морська свинка? — мовив він. — Кому яке діло до неї? Але Бріттиним трояндам гаплик, це вже точно. Вона це тяжко переживає…

«Гаплик буде й норі, що виходить під троянди», — подумав хлопчик. Але про це Їделунґ, либонь, нічого не знав. І, очевидячки, й про Нісса з Моа. А то б він давно вже сказав щось про чудернацьких малюнків.

— Я запросив Брітту на невеличку прогулянку на човні! — повідомив пан Їделунґ. Курт, Курт, Курт… — Аби втішити її, чи що.

— Справді? — перепитав Йоганнес. Якщо Нісс і Моа досі ще не повернулися, то це тривожно. Хтозна, як їм повелося в мандрівці містом. Адже все тут їм чуже, незнане й моторошне…

— Я маю моторного човна, — провадив пан Їделунґ. — Не дуже класний, щоб ви не мали ілюзій. Я й тебе від щирого серця запрошую! Наступного понеділка, коли в неї вихідний. Подумай!

— Дякую, — кивнув Йоганнес. А тоді відчинив двері помешкання.

«Звичайно, дуже мила пропозиція, — подумав хлопчик. — Але чи потрібні Брітті ці постійні зустрічі? Треба це проконтролювати!»

— Слухай! — прошепотів чоловік. — Я знаю, що твій син — золотяр! Ти хотів мене ошукати, хранителю історії!

Антак забився в куток, затуливши обличчя руками.

— Я тебе не битиму! — шепотів далі чоловік. — Я б’ю тільки тоді, коли немає іншого виходу. А твого сина, Торіла, я ніколи не вдарю. Подумай, як би ми зажили, ти і я! Приведи мені його! Приведи його!

Антак не відкривав обличчя.

— Не журися! — вмовляв чоловік. — Даремно ти потерпаєш через свого сина — це безглуздо. Ми заживемо в розкошах! Подумай добре.

Антак так і не подивився на нього, і чоловік замкнув двері.

Йоганнес прокинувся від якогось дивного звуку. Вже розплющивши очі, переконався: до ранку далеко. У кімнаті панувала темрява, і тільки смуга світла від вуличного ліхтаря лягала, пробиваючись у щілину між гардинами, на килим.

Тільки подумав: приверзлося уві сні! — як почув це знову. Хтось шпурляв маленькі камінчики у його вікно.

Йоганнес вискочив із ліжка. Майнула думка: «Брітта забула свого ключа!» — і тут-таки відкинув це припущення, бо вона, звісно, подзвонила б у двері. Тож, не вмикаючи світла, аби краще роздивитися, хто там намагається його розбудити, відсунув гардину.

Вони стояли під вікном: Моа шукала й підносила Ніссові камінчики, а той кидав їх у шибу.

Йоганнес розчахнув вікно.

— Тс-с-с! — прошепотів він. — Я відчиню двері!

Біжачи босоніж по східцях до дверей під’їзду, хлопчик відчував на душі велике полегшення. Звісно, він був радий, що Нісс і Моа повернулися не тоді, коли Брітта була ще вдома. Але коли ліг, від жалю довго не міг заснути. Вони ж такі крихітні, а перед тим іще двоє з їхнього народу загубилися десь у світі людей.

— Швидко заходьте! — прошепотів Йоганнес. Холод дерся йому по ногах усе вище й вище.

Із того, як Нісс і Моа ніби з останніх сил перелазять, ставши на руки й коліна, зі сходинки на сходинку, видно було, що вони геть виснажені.

— Де вас так довго носило? — запитав Йоганнес. — Я вже думав: хтось вас злапав!

Моа, ледь переступивши поріг його кімнати, впала на підлогу й розкидала руки-ноги.