Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пташиний спів 📚 - Українською

Читати книгу - "Пташиний спів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пташиний спів" автора Себастьян Фолкс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 173
Перейти на сторінку:

— Ви знаєте, куди нас перекинуть? — запитав він.

— Знаю, — відповів Грей. — Але мені не можна вам говорити.

Стівен нічого не відповів, розвівши руки та легенько смикнувши плечима.

— Альбер, — промовив Грей. — А вже там проінструктують детальніше. Штаб бригади розташують у селі Ошон-вілле, якщо я правильно вимовляю. Полковник називає його «оушен вілла».

— Я знаю це село! — зрадів Стівен. — Я бував там. Це на ріці Анкр. Я добре знаю ті місця. І я говорю французькою. Я був би...

— Необхідним, — розсміявся Грей.

— Саме так.

— Розкажіть мені про ті місця.

— Там красиво. Це не рівнина — швидше пагориста місцевість. На Анкрі добре рибалити, правда, я так нічого і не упіймав. Відкриті поля з кількома великими лісами та хабниками. Там активно вирощують зерно та овочі. Особливо цукровий буряк, здається. Села доволі нудні. З Альбера є залізниця — поїзд зупиняється у приємному селі Бомон-Амель.

— Ну від цього села, мабуть, мало що лишилося. Зараз там німецькі укріплення. Що ще ви знаєте?

— Думаю, це усе. Проблема в тому, що місцевість пагориста — головне, хто на височині. Атакувати на підйомі — це самогубство.

— Не думаю, що ми взагалі хочемо атакувати. Наше завдання — відтягти війська з-під Вердена. Якщо вони там прорвуться — нам кінець.

— І ми будемо атакувати вгору?

— Боші там вже рік. Не думаю, що вони залишили нам узвишшя.

Після короткого мовчання Стівен запитав:

— Кого ще туди відправляють?

— У більшості новачків — армію Кіченера. Ну і кількох кадрових офіцерів, аби трохи їх натренувати, — як ми з вами.

— І їх посилають туди в наступ? — Стівен не міг у таке повірити.

Грей кивнув, і той заплющив очі. Він пригадав той день, коли сидів з вудкою на березі Анкру, — і як від річки земля підіймалась. Також невиразно уявив укритий лісом пагорб біля села Тьєпваль, якщо він не помилився. Він добре розумів, який захист організували німці за рік — навіть за тиждень вони копали кращі траншеї, ніж британці. Сама думка проте, що в учорашніх крамарів, працівників фабрик та клерків це буде перше випробування себе на війні атакою такої лінії оборони, була абсурдною. Не можуть же вони таке дозволити.

— Що, передумали? — запитав Грей. — Ви знаєте, на Пікаділлі не так уже і погано. Там хоч поїсти можна добре. Я б рекомендував кафе «Рояль».

Стівен труснув головою.

— Як гадаєте, ви вмовите їх мене залишити?

— Усе можливо. Завжди простіше сказати командирові, що йому хочуть запропонувати більше людей — а не забрати тих, котрі є. Я можу поговорити з його заступником, майором Терсбі.

— А як щодо пропозиції у штабі? Це можна буде відстрочити — або направити туди когось замість мене?

Грей відповів:

— Якщо ви покажете свою незамінність. І якщо будете дотримуватися дисципліни.

— Про що ви?

Грей кашлянув і загасив цигарку під каблуком.

— Ви марновірна людина, Рейзфорде?

— А хто — ні?

— Офіцери не повинні вірити в забобони. Наші життя залежать від стратегії і тактики, а не від довгих сірників та карт.

— Мабуть, в душі я залишився рядовим.

— Припиніть це. Я бачив ті нісенітниці у вашому бліндажі. Дерев’яні фігурки, карти, недогарки. Киньте це. Довіряйте підготовці та вмінню командира. Довіряйте своїм солдатам. Якщо ви прагнете чогось надприродного — сходіть і подивіться на капелана.

— Ніколи вбачав у Хорроксі нічого надприродного.

— Не вдавайте дурня, Рейзфорде. Ви знаєте, про що я. Якщо я вам допоможу — ви мусите якось мені віддячити. Досить цієї тарабарщини — повірте у себе.

Стівен відповів:

— Не те щоб я вірив у це — у карти та долю. Але усі це роблять.

— Ні, Стівене, не усі. Ви це робите, але тільки через якісь події в дитинстві, — голос Грея став трохи м’якішим.

— Про що це ви?

— Я не знаю історії вашого життя. Але мені здається, що у таке вірять діти — бо їм треба вірити у якісь зовнішні сили. Ось чому вони читають книжки про відьом та чаклунів та різні нісенітниці. Це звичайна людська потреба — і вона найчастіше минає разом з дитинством. Але якщо реальність розбиває той дитячій світ, то ця потреба ховається глибше.

— Безглузді австрійські нісеніт...

— Помовчте, — Грей підвівся. — Я ваш командир. Нічого дивного, що я знаю речі, які вам невідомі. Якщо я допоможу залишитися на фронті — помагай вам Господь, — то ви будете працювати на моє майбутнє.

Він простяг Стівенові руку. Той коротко її потис і повернувся до шпиталю.


— Ви божевільний

1 ... 64 65 66 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пташиний спів"