Читати книгу - "Пташиний спів"

— Додому?

— Ви мене зрозуміли. У Англію. Там зараз, цієї пори, так гарно. Раніше я їздив на Трійцю до тітки у Шерінгем, на норфолкське узбережжя. Наприкінці травня повітря таке чисте, що можна захмеліти. Усі поля та живі огорожі у зелені. Це найкраща пора року. А у Тернем Торп є чудовий невеличкий бар, там...

— Коли усе це закінчиться — ми з вами туди поїдемо. Але не раніше. А поки я маю дещо показати. Те місце, куди нас відправляють. Ви вже отримували якісь накази?

— Так, але ніяких подробиць. Ми виходимо у п’ятницю на Альбер. Такий наш талан. Я думав, ми будемо тут до кінця війни — але там треба стільки мін закласти, що штаб викликав іще дві роти саперів. І здогадайтеся, кого обрали. Альбер — це ж оте місто, де на церковному шпилі висить Мадонна?

— Так, воно. Там буде тіснувато. Половина нашого чортового Британського експедиційного корпусу буде там. Віскі?

— Давайте.

— У четвер ввечері, коли в тилу дороги будуть забиті транспортом, ми підемо в село і влаштуємо прощальну гулянку.

— У якому сенсі?

— Побачите. Зробимо те, чого вам давно хотілося.

Уїр підозріло глянув на Стівена, але нічого не сказав.

Він здогадувався про плани Стівена. Солдати, які повернулися з відпочинку, говорили, що на фермі в іншому кінці села постійно світяться вікна. Подейкували, що там жінка з дочкою можуть хоч увесь взвод за ніч обслужити.

Сама думка про це викликала тривогу. Він уперше доторкнувся до жіночого тіла лише у сімнадцять років — але тоді втік від тих можливостей, котрі відкривалися. Та дівчина була на рік старша за нього, але наче належала до іншого покоління. Він засоромився, бо думав, що замолодий для її пропозиції. Вона багато жартувала та говорила і поводилась так, наче її досвід дозволяв ставитися до цього як до чогось дуже простого та природного. Він багато чув про це, і те, що він уявляв, здавалося йому інтимним та ганебним настільки, що він не хотів, аби хтось це бачив — навіть дівчина. Він відмовився від її запрошення і сказав собі, що зачекає, поки стане старшим.

Тим часом він спантеличено спостерігав за знайомими подружжями, особливо за своїми батьками. Коли вони сиділи у вітальні їхнього просторого цегляного будинку, читали або грали у карти, він намагався уявити розпусні сцени. Коли його мати помічала спостережливий погляд, нахиляла голову, відкладала шиття і питала, про що він думає, то швидко переводив погляд на проділ у її волоссі, на намисто та благопристойний багатошаровий одяг — і гнав з голови образи налитих кров’ю органів та сплетених тіл. Звичайно, такі речі були природними для людей — так світ продовжує своє існування. Та все одно, коли спостерігав за своїми батьками та їх одруженими друзями, дивувався тій дивній таємничості та цнотливій поведінці, за якими усі приховують цю частину існування від публіки.

Він почав запрошувати жінок на танці або на чай у батьківський дім, але чомусь розмова про секс ніколи не заходила. Іноді він тримався із дівчиною за руку, або — якщо щастило — йому дарували поцілунок у щоку на ніч. В університеті, куди він пішов вчитися, було лише кілька дівчат, і вони вчилися окремо, зустрічаючись із чоловіками дуже рідко і лише під пильним спостереженням наставниць. Якби він хоч раз цим займався, то вже би знав, що і як. Коли йому виповнилось двадцять три, то навіть хотів знову знайти ту дівчину і запитати, чи її пропозиція ще діє, але навіть думати про таке було смішно. А потім дізнався, що вона вийшла заміж.

У Королівські інженерні війська Уїр пішов за два роки до початку війни. Стримане товариство чоловіків забезпечило йому хороше прикриття. Тут він міг бути як усі: чоловіком, який хоче жінок, але, на жаль — хоча в його випадку це було певним полегшенням, — обставини не дозволяють. Він сумно жартував про їх відсутність з іншими — і ті жарти супроводжував справжній жаль.

У перші півроку війни знайдена полегкість приносила йому радість. Уїра знали як дивного, але надійного офіцера з невичерпно гарним настроєм. Маючи університетську освіту, він швидко просувався по службі і підтримував підлеглих своїм ентузіазмом. Але бої ставали усе важчими, а обстріли — густішими, і настрій почав вивітрюватися. Його не вчили жити у тунелях три фути завширшки на величезній глибині під землею. Йому не подобалася щохвилинна перспектива бути убитим у траншеї на поверхні.

У віці тридцяти нестача фізичного контакту із жінками стала вадою життя, а не зручністю. Його втомлювала недосвідченість у цій сфері, але зникла заздрість до оточення. Він запевнив себе у відсутності надзвичайності того, чого не вистачало в його житті. Це функція — невидатна і проста, на неї можна не звертати уваги. Думка про те, аби покласти край цьому утриманню, здавалася все дивнішою і сповненою практичних пасток, з якими він не впорається. Зрештою, це стало абсолютно немислимим.

Активний обстріл не став провісником наступу ворога, як багато хто передбачав. Атака змінилась лише одною короткою стріляниною, а потім встановився відносний спокій. Патрулі вночі дослухалися до відзвуку повсякденних справ німців: вони ремонтували колючий дріт, пришивали гудзики, до них приходили санітари з порошком проти вошей. Навідувався навіть старий баварець-перукар. У німців були кращі окопи, краще постачання на польові кухні, а бочки з пивом були навіть в другій — резервній — лінії траншей. Іноді вночі можна було почути їхні народні пісні. Вони не співали настільки сентиментально, як британські солдати, — це були глибокі сумні пісні про рідну землю.

Стівен лежав у воронці поруч із