Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

Ліхтар «летюча миша», такий, як на човнах у рибалок, освітлював їх, і всі вони, озброєні гвинтівками, гранатами, підперезані патронташами, здавалися схожі й не схожі самі на себе і аж нібито якісь чужі. Але це таки були вони. Мікос їх добре знав.

Він недовірливо й запитливо оглянувся довкола, і в його погляді можна було прочитати: «Може, тут іще хтось є?.. Може, решта десь за потаємними дверима?..» Він навіть нашорошив вуха, щоб уловити звуки за стіною. Але марно. Тільки цих четверо, і більше нікого.

Тоді він здивовано стенув плечима і, переводячи великі чорні очі з одного на другого, запитав:

— І оце ви всі?..

Левко Пилипович знову тихо засміявся.

— А хіба нас мало?

— Та ні… якщо полічити, скільки ви вже убили фашистів, то — багато. Але ж чи надовго вас вистачить? Усе-таки лише четверо…

— А ти, Мікосе, краще придивися до кожного з нас, тоді й не будеш такого питати, — порадив Левко Пилипович.

Мікос Фасулаті сміливіше повів очима. Побачив те, що й раніш: сірі стіни вежі, наспіх, грубо зроблені стіл, ліжка, ослінчики, різні скриньки, радіоапаратура і серед усього цього — вони вчотирьох. Троє дорослих. Андрійко — ще зовсім дитина. Про що ж каже вчитель? До чого йому треба придивлятися?.. Але не став перепитувати, не насмілився. Тільки зауважив:

— А там, унизу, думають, що вас багато.

— Ну й добре, що так думають, — вдоволено сказав Левко Пилипович. — Сідай та поговоримо. Я радий, що ти прийшов.

Мікос сів навпочіпки і притулився спиною до холодного каменя, а з амбразури на нього війнуло нічним вітерцем.

— Частуйте гостя, — звернувся Левко Пилипович до синів.

Тільки тепер Фасулаті звернув увагу, що на столі стоїть велика череп'яна миска з якоюсь стравою і лежать ложки — видно, поки батько чатував на схилі гори, сини вечеряли.

— Дякую, не треба, — відмовився Мікос, дивлячись на убогий стіл. — Я не голодний.

— Поїси, тоді дякуватимеш, — звично промовив Левко Пилипович. — Сідай до столу, та й поговоримо заодно.

Чорними, потрісканими від солоної води пальцями взяв Мікос Фасулаті дерев'яну ложку, дістав нею розмоченого й присоленого сухаря, пожував трохи й запитав:

— Як же ви влаштовуєтесь у цьому піднебессі з хлібом та водою?

— Критися не будемо — погано, — спохмурнів Левко Пилипович. — З хлібом ще сяк-так — сухарями запаслись, а ось з водою… Скоро доведеться краплинами вимірювати.

— Я принесу вам води. Скільки треба буде.

— Як же це ти зробиш?

— Отак, як зараз, темною ніччю. Ми удвох з Костасом прийдемо… Ех, шкода! Коли б знаття, то й сьогодні не прийшов би з порожніми руками.

— А як піймаєшся?

— Про це хай у мене голова болить. Будемо так робити, щоб не піймавсь. Німці поставили свої пости під самою вашою горою, але ж і я не сьогоднішній, знайшов, як до вас дістатися. І ще знайду.

— Спасибі, Мікосе… Велике діло зробиш.

Фасулаті відчув, як щоки його спалахнули від тої похвали. В серце хлюпнуло теплом. Здалося, ще ніколи досі не був він такий близький з учителем, як зараз. А ще йому здалося, що він справді виконає свою обіцянку легко й просто.

— І харчів підкину. Сухариків, бичків можна, ще чогось.

— Не відмовимось, нам усе згодиться… Що робиться в селищі? Нам звідси всього не видно, хоч і високо живемо.

— У вашій хаті комендант живе, Гюнтер Бахман. Справжня звірюка. Багато людей вивіз до Німеччини, грабує населення, і в кожному його наказі тільки й читаєш: «розстріл», «розстріл», «розстріл»… А в школі — комендатура.

— Це я знаю, звідси добре видно їхнього прапора, — Левко Пилипович помовчав трохи, зібравши зморшки на лобі в якійсь зосередженій думці. Несподівано запитав: — Тебе не чіпають?

— Досі ні… Тримаюся тихо, на очі не попадаюсь. А коли що, то в мене є чим від брикатись… — Мікос Фасулаті хитрим, по-змовницьки скошеним поглядом глянув на вчителя. — Я ж колись виступав проти колгоспу. Пригадуєте?

Левко Пилипович усміхнувся:

— Було таке, не забув.

— Ото, може, й згодиться про всяк випадок.

— А люди як?

— Дехто в гори втік. Чутно, ніби там партизанський загін діє. А всі сподіваються на поразку німця під Севастополем. Ой як сподіваються!..

Ще через кілька хвилин Левко Пилипович звелів синам:

— Добре обдивіться довкола. Мікосу повертатися час.

І, дотискаючи Фасулаті руку, ще раз глянув у його великі чорні виразні очі.

— Гляди ж, не попадись їм до рук, бо вони в тебе спитають, де був і з ким бачився… А за хліб та за воду, якщо зможеш принести, будемо дуже вдячні.

Коротконогий, кремезний і швидкий Фасулаті тінню вислизнув з вежі.

За твердим розкладом, який ще жодного разу не був порушений, на вахту мав заступати Андрійко. Але батько сказав:

— Поспи, синку, а я початую.

Хлопець здивовано глянув на батька:

— Чого це, тату? Мені належить вахту стояти…

Та Левко Пилипович перебив його:

— Подія така… подумати треба.