Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

Пантелєєв мить затримався, окинув докірливим і водночас дивним безневинним поглядом представників гірничого нагляду і директора шахти (на співробітників свого інституту й не глянув), і ледь накульгуючи, попрямував до виходу — могутній і весь потовчений.

А для Бульбинського то був ніби не ляпас, а дотик чарівної палички, що перетворює людину на камінь. Він завмер (навіть згас шоколадний блиск в очах) і нагадував статую головуючого на зборах — ліва рука обперлась об стіл, права піднята й зігнута в лікті, губи розтулені. Тільки рожева пляма, що розтікалася по лівій щоці, свідчила, що це таки живий чоловік. Коли Пантелєєв порівнявся з дверима, у Гончаренка, котрий доти сидів немов паралізований, раптом вихопилося:

— Кхе!

У короткому окликові тому було і схвалення, і навіть якась радість. Він підвівся і, грюкнувши відкинутим сидінням, пішов слідом за Пантелєєвим. Чередниченко з Паливодою теж покинули зал.

«Що таке час? — гадав Паливода. — І чим він вимірюється? Роками, днями, секундами? А може, — пережитим, частотою і значимістю подій?..»

Спало на думку, що він, міркуючи про час, бачив початок його з того дня, коли прийшов ї відділ кадрів та запитав чи потребує геологічна організація хіміків. Кадровик без зайвих слів набрав номер телефону і запросив якогось Івана Олексійовича. По кількох хвилинах зайшов не високий чоловік середніх літ і, присівши поряд е Паливодою, став терпляче очікувати поки старий відставник познайомиться з особовим листком, Нарешті той підвів очі.

— Ти казав, що тобі потрібні хлопці, які могли б їздити по шахтах…

— Казав.

— Ну, то познайомтесь, — кивнув на Паливоду. І додав з усміхом: — А тільки він хлопець непростий… З науковим ступенем.

Власне, ця невелика сценка і була точкою відліку того часу, в якому Паливода жив майже рік. Про що вони говорили з Іваном Олексійовичем у відділі кадрів тепер би вже й не пригадав. В уяві стояв тільки тісний кабінет, великі сейфи, кадровик з короткою стрижкою і гострим поглядом сірих очей, а також непоказний чоловік, з яким йому належало переговорити… Зараз той чоловік куняв поруч у м'якому кріслі міжміського автобуса.

Коли місяць тому вони їхали цією місцевістю, стояв густий туман і тільки окремі пагорби, немов острови, височіли над сизим «морем». Тепер усе довкола — і хати, й лісосмуги, і степ було вкрите перлистим, немов град, снігом… Тим часом до горла, уже вкотре, підступала нудота. Вона то зникала, то знову з'являлася з того самого дня, як їх виписали з лікарні. Спробував заміряти періодичність її з'яви, але це нічого не дало. Вона могла накотитися за кілька годин, а могла — й по кількох хвилинах. І тоді він докладав усіх зусиль, щоб не кинутись до водія з проханням спинити автобус… Ярослав подумки завважив, що під час засідання комісії йому жодного разу не стало зле. Мабуть, спрацювала інша домінанта — нервова. А тієї миті, коли прозвучав глухий удар Пантелєєвської руки об голову Бульбинського (цей зворот «об голову» найповніше відповідав суті дії), він навіть відчув себе бадьоро.

…Покинувши інститут, вони пішли на автовокзал і взяли квитки до Шахтарська. Ні по дорозі до автовокзалу, ні в автобусі ніхто й словом не прохопився. Мовчали й тоді, коли йшли від кінцевої зупинки. Пантелєєв тільки зайшов у магазин та купив пляшку горілки. І тільки в гуртожитку, коли за мовчазним дорученням Пантелєєва Паливода розлив у склянки, подав голос Іван Олексійович:

— Сашко, вони притягнуть тебе до криміналу.

— Не притягнуть, — відказав Пантелєєв.

— Притягнуть. Є всі підстави, — знову Чередниченко.

Пантелєєв виплеснув у рот горілку, понюхав ковбасу, але їсти не став.

— Там у тебе, Ваню, не лишилося шматка риби? — запитав.

Чередниченко висунув шухляду тумбочки і дістав згорток, у якому виявилося півляща.

— Оце діло! — зрадів Пантелєєв і, взявши рибину, почав її роздирати, аж летіла з неї суха луска. — Ти кажеш, притягнуть до криміналу…

Не такі вони дурні, щоб піти на це. Бо хоч-не-хоч, а доведеться докопуватись до причини ляпаса. Адже по пиці ні сіло, ні впало не б'ють. Мусить бути поважна причина.

Якийсь час Пантелєєв жував рибу, не приховуючи насолоди. Тоді сказав:

— Наливай, Борода, по другій. — І спостерігаючи, як дозує Паливода, зауважив: — За що я тебе поважаю, так це за справедливість. Якби в суспільстві відмірялося так точно, як це робиш ти, то у всіх би виросли янгольські крила і люди не ходили б, а пурхали.

— Ви сподіваєтесь, що вам того ляпаса подарують? — озвався Гончаренко.

Пантелєєв задумливо подивився на нього, похитав головою.

— Ні, брате. Не подарують. І це мені обійдеться набагато дорожче, аніж якби притягнули до суду. Перше, що вони зроблять, це оголосять, що Пантелєєв ненормальний. Мовляв, далося взнаки каліцтво. Ще й співчутливо скажуть: «Бідолаха…» А відтак — складності з роботою. До речі, теперішня моя робота вважається теплим містечком.

…Паливода раптом відчув новий приступ нудоти. І в цей час, ніби на його прохання, автобус зупинився. Вони стояли на маленькій автостанції. Ярослав нишком, щоб не розбудити Івана Олексійовича, вибрався з крісла і поспішив на свіже повітря. За ним вийшов і Гончаренко.

— Щось, колего, вигляд у тебе не вельми… — зауважив він.

— Справді, кепсько мені, — відказав. А сам подумав: «Аби тільки все це минулось…»