Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Антагоністичні підходи спробували були розв'язати на черговій Державній нараді. Цього разу вона відбулася за участю Андрієвського, Макаренка, Петлюри, представників партій та комісій ТКНУ (для них ці збори взагалі стали останніми, в яких вони взяли участь) у Рівному 6 квітня[352]. «Нарада закінчилася тим, чим зачалася: ствердженням факту, що є криза на верху і на долах, – меланхолійно зауважив Стахів, – але не знайдено способу її полагодження в згоді всіх політичних чинників»[353]. Очевидно, що «негайна» зміна кабінету Остапенка на уряд під проводом Мартоса з одночасним скасуванням «їхніх мандатів у справі переговорів з Антантою на умовах, даних їм від Директорії», яка сталася 9 квітня[354], була навіть не паліативом, а рефлекторним рухом – без мети, без сенсу, без урахування можливих наслідків. Здавалося, що керівництво республіки вживало тих чи інших заходів тільки для того, щоб хоч би щось робити.

Перше.

Заміна кабінету Остапенка на уряд Мартоса зафіксувала фундаментальне зрушення в політичному бутті Української Народної Республіки. Від 9 квітня 1919 р. всі діяльні політичні сили відмовилися від дотримання загальноприйнятих правил, зафіксованих у тимчасовій конституції 28 січня. Під час номінації кабінету Мартоса було допущено перше відкрите порушення фундаментального принципу проголошеного державного устрою – принципу верховного колективного керівництва членів Директорії. Уряд був фактично створений постановою Стрілецької Ради КСС. Така ухвала, хоч і була наслідком політичних реалій часу, разом із тим створила надзвичайно небезпечний прецедент: військові дістали право ухвалювати політичні рішення. Державне керівництво мусило надалі погоджуватися з ними поза своїм бажанням.

Можна стверджувати, що від початку квітня 1919 р. легальні партійні сили втратили вплив на принципові політичні рішення – прерогатива їх формулювання перейшла до штабу КСС та штабу Головного отамана. Інакше кажучи, від квітня 1919 р. формально цивільний та республіканський устрій УНР став порожньою оболонкою. Усередині її відчайдушну боротьбу за примару влади над клаптиком української землі вели командири військових частин. Перемогу в ній отримав той, хто мав за собою більш організовану та численну збройну силу. Від 9 квітня 1919 р. УНР пішла незворотним шляхом до одноосібної військової диктатури.

Друге.

Перша відома на сьогодні офіційна публічна декларація нового уряду, затверджена Петлюрою та Андрієвським, зафіксувала переорієнтацію зовнішньополітичного курсу УНР. Державні вороги були названі в такому порядку. На першому місці – «польське панство», яке «оружною силою напало на споконвічні українські землі й забрало столицю Галичини місто Львів і другі міста й повіти нашої землі, политі потом і кров'ю українського народу». На місці другому – «російське комуністичне більшовицьке військо», яке, «не вдовольняючись грабуванням селян у Росії, напало на визволену з-під гетьманського ярма Україну». Оголосивши війну на два фронти (реально на три: ще проти «білих» збройних сил Півдня Росії загальною чисельністю більше 200 тис. багнетів та шабель, які від лютого 1919 р. почали бойові дії проти більшовиків на територіях Полтавської, Таврійської, Харківської губерній), уряд Мартоса визначив і чудодійний засіб, покликаний забезпечити перемогу. Так і написали: «єдиний порятунок для українського народу, щоб спасти волю і майно від нападів і грабунків хижих сусідів», – «в будуванні самостійної і незалежної Української Народної Республіки».[355]

Номінація уряду Мартоса містила неприховані формальні порушення постанов ТКНУ Перше з них полягало в тому, що декларацію про призначення уряду підписали від імені УНР лише двоє з наявних тоді de jure членів Директорії. По-друге, Петлюра не мав ніяких підстав іменувати себе в цьому документі «Головою Директорії», як і Макаренко – «членом-секретарем». Лише в другій половині квітня вдалося дістати мовчазну згоду Швеця; Андрієвський, зі свого боку, так ніколи і не погодився з фактом призначення кабінету Мартоса та програмовими принципами його діяльності. Більше того, вже перебуваючи в Станіславові, «він гуртував навколо себе колишніх членів уряду Остапенка» та «взагалі незадоволених новим правительством».[356]

Отже, зміна Ради Народних Міністрів зафіксувала радикальний перерозподіл прав та обов'язків усередині вищого цивільного та військового керівництва УНР.

Ця владна революція стала наслідком, по-перше, позиції країн Згоди в особі керівників французького експедиційного корпусу, по-друге, наслідком тотального хаосу, який панував у сфері як військового, так і цивільного управління. Реорганізація Директорії, яка провадилася поза встановленим ТКНУ квазіправовим полем, під приводом «військової доцільності» та методами цілком революційними, дозволила врешті-решт навести такий-сякий організаційний лад хіба в царині верховного командування українських республіканських військ. Петлюра залишив за собою титул Головного отамана, реальне керівництво зосередив у своїх руках Наказний отаман Олександр Греков (1875—1957). Кадровий військовий, колишній командир лейб-гвардії Єгерського полку, кавалер орденів Св. Георгія, Св. Володимира, Св. Станіслава та Св. Анни, він цілком ясно розумів фізичну неможливість провадити скільки-небудь активні воєнні дії. Стратегічна ініціатива належала Червоній армії, яка захопила всю Лівобережну Україну, Київ, контролювала найважливіші транспортні та промислові центри на правому березі Дніпра тощо.

Перемога антигетьманського повстання, наближення весняних польових робіт, прагнення селянства негайно скористатися наслідками аграрної реформи, військовий та пропагандистський тиск більшовиків тощо спонукали численні селянські загони, що брали