Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

Товстий Казек замислився.

— Ні, не знаю. Якась маловідома марка. Та хіба, пане інспектор, мені тоді в голові були машини?

Завірюха показав йому фотознімок автомобіля Згожельського:

— Такий?

Скупник, як кілька днів тому дружина Чорної Ручки, впевнено відповів:

— Справді, то була саме така машина.

— Номера не пам’ятаєте?

Товстий Казек безпорадно знизав плечима. Капітан задумався. Виходить усе-таки то машина Мирослава Згожельського! Але різна форма покришок і свідчення двірника заперечували цю версію. Тут була загадка, якої Завірюха ще не міг розгадати. Глянувши у вікно, яке виходило на шосе, капітан побачив перламутрово-сірий автомобіль, схожий на машину ювеліра.

— Та машина була такого ж кольору, як оця?

— Ні, вона була блакитніша, — сказала вдова Чорної Ручки.

— Так, — підтвердив Товстий Казек, — блакитніша.

“Що за чорт! — розізлився Завірюха. — Ще одна машина у справі “Веста”? Завірюха почав докладно розпитувати Товстого Казека про людей, які до нього приїжджали, а особливо про того, який замість документа пред’явив міліцейську “бляху”. Але опис був такий загальний, що не можна було й думати про якісь розшуки. Нарешті він запитав, куди поїхали незнайомі, забравши дорогоцінний камінь.

— У напрямі Варшави, — впевнено відповів Товстий Казек. — Я стежив за ними, аж поки машина не зникла з очей, — боявся, що повернуться.

— Скільки коштувало те, що вам передав Чорна Ручка?

Товстий Казек глянув на вдову і стримано відповів:

— Залежно від того, як пощастило б збути той камінець, пане комісар… Як на мене, то кусків сто, не менше, а в ювелірторзі дали б разів у три більше. Тільки ніхто б туди не пішов, самі розумієте, пане комісар…

— Ви впізнали б камінь? — запитав капітан, підсовуючи скупникові протокол для підпису.

— Ще б пак! — хвалькувато відповів Товстий Казек. — У темряві навпомацки пізнав би! То був справді чудовий камінець, пане комісар!

Вдова Чорної Ручки важко зітхнула.

Недєльський глянув на звільнений від білизни та костюмів чемодан і завагався: рискнути відпороти підшивку дна чи ні?

Обшук поки що нічого не дав. Якщо Завірюха помилився й інженер не винуватий, то страшно й подумати, що упаде на їхні голови через цього сановника. Як бути?

— Прошу хвилинку почекати в цій кімнаті, я зараз прийду, — звернувся він до Згожельського.

Хорунжий Барський запротестував:

— Пан інженер повинен бачити все, що ми робимо в його квартирі.

— Я й хочу робити обшук, тільки…

— Все одно, — перебив Барський.

— Тоді прошу зі мною до кухні…

Анастасія Тирк саме чистила в кухні картоплю — незважаючи на обшук, вона акуратно виконувала свої обов’язки. Міліціонер, який сидів поруч і ліниво розмовляв з нею, побачивши хорунжого та сержанта, замовк і схопився з стільця. Служниця витерла руки об фартух і теж підвелася.

— Ми до вас тільки на хвилинку, — доброзичливо всміхнувся їй Недєльський.

— Будь ласка, — відповіла та, занепокоєно поглядаючи на хазяїна, який стояв похмурий між двома працівниками міліції.

— Хто у вас робить покупки?

— Я. Пан інженер — удовець, у нього нікому цим займатися.

— А скільки грошей дає вам пан інженер щомісяця на утримання дому?

— П’ять тисяч.

Недєльський здивовано похитав головою. Це, певно, помітив і Згожельський — він уперше презирливо посміхнувся.

— Ви одержуєте гроші щодня чи зразу на місяць?

— Найчастіше на місяць, а потім я звітую щоденно перед паном інженером.

— Отже, ви робите якісь господарські записи?

Анастасія Тирк пошукала щось між посудом, який стояв на кухонному столі, і подала Недєльському невеличкий блокнот у засмальцьованій обкладинці.

— Отут я все записую, — пояснила вона. Сержант почав переглядати блокнот, шукаючи записів за останні дні.

— Ага, виходить, позавчора ви одержали від пана інженера п’ять тисяч на наступний місяць, — сказав він, помітивши відповідний запис хімічним олівцем, — а витратили за вчорашній день двісті тридцять два злотих. Отже, у вас є ще чотири тисячі сімсот шістдесят вісім злотих.

— Трохи менше, — спокійно заперечила Анастасія Тирк. — Сьогодні вранці я заплатила за молоко, за газ і електроенергію, тільки ще не записала, бо завжди роблю це ввечері, коли закінчую всі покупки.

— Покажіть нам, будь ласка, ці гроші! — звелів Недєльський.

Згожельський, який досі стояв нерухомо, наче кам’яна статуя, раптом рвонувся вперед:

— Анастасіє! — В голосі, яким він це сказав, страх переплівся з неясною погрозою. Але Барський притримав його за плече, а Недєльський подивився на служницю, поглядом повторюючи свій наказ.

— Якщо ви наказуєте… — мовила служниця і, ніби вибачаючись, глянула на хазяїна. Потім дістала з шафи коробку з-під цукерок і вийняла скручені в трубку асигнації.

Очі сержанта заблищали: серед банкнотів він побачив кілька коричнево-кремових п’ятисоток. Вони були ще новенькі, аж шелестіли.

Діставши з внутрішньої кишені папірець з номерами банкнотів, які записав капітан Завірюха, Недєльський почав порівнювати ці номери. Та тільки-но він узяв перший банкнот, як позад нього щось важке упало на підлогу: інженер Генрик Згожельський знепритомнів.

О шістнадцятій годині капітан повернувся в управління, а через сорок п’ять хвилин на подвір’я в’їхала зелена карета з заґратованими вікнами, в якій Недєльський та Барський привезли інженера Згожельського. Завірюха саме збирався на обід, коли до кабінету зайшов сержант. Незважаючи на втому, обличчя його сяяло від задоволення, і це краще