Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Це так гомонiли одного ранку. А на другий - чутно: пи­саря ограбованої Руки йому вiрьовками до нiг поскручув­ано; натушковано на його зверху кожухiв, подушок, - так що як витягли його, то пiт у три ручiї ллє, а сам - мов рак печений...

- Якби, - каже, - ще хоч з пiвгодини так пополежав, то за­давився б!

- Хто ж то такий? - розпитують його.

- А чорт його знає! Якiсь татари - не татари, не по-на­шому розмовляють; та смiються, вражi сини, та вонючi!

- Оце так!.. Ну, тепер, - каже йому голова, - один од­но­му смiятись не будемо. Тiльки менi щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такi марюки, що як гля­нув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходiм лиш до волостi!

Пiшли до волостi; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалiлися, що їм роблено... А люди їх так очима й проводять та як у дзвiн дзвонять про крадiжку... I знову всi показують на Чiп­ку з товариством.

Оже як не питали, як не шукали - нiчого! Уже голови­ха з писарихою їздили кудись у село до циганки-воро­жки. Набрехала вона їм i про чорнявого, i про біля­вого, взяла по полтинйку з кожної та тiльки всього... Потруси­ли ще раз Чiпку, - нiчого не знайшли... Пропало!

Дiждавши недiлi, голова закликав батюшку, одслу-жив молебень, освятив воду, окропився - та пiсля того вже годi й запиратися...

Запалив Чiпка рай тихого щастя в Грицьковiй хатi та й покинув куритися...

Христя звiдала на своїм вiку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона їй до самих жи­вих печiнок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усi жили по нiй!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Хри­стинi роз­бивалися об житечнi пiдстави, як хвилi об кам'янi береги... Серце в неї щемiло; душа допи­тувалась: чи правду вона думає?.. Коли це - нi вiдсiль, нi вiдтiль - десь узявся п'яни­ця, харцизяка - i загукав про те саме... Не тихим, слабим го­лосом, не жiноцьким хибли­вим почуттям, - а криком боля­чої душi, дужою мiццю зiпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, нiколи нiчого такого не казав, не натякав навiть... Чому?.. Чiпка, що казав, усе те правда, свя­та правда... А Грицько - мовчав... Нi! тут або щось не так, або щось не те... Так ча­сто думала сама собi Христя.

Пригадуючи гострий погляд, смiливий вид Чiпчин, вона тремтiла: боялася його...

Стала Христя зовсiм iнша й до Грицька. Ласка, з ко­трою кожна жiнка виходить на спiрку з своїм iнодi й геть-то крутим чоловiком, котрою завжди побиває його, та сама ласка - як став помiчати Грицько - зробилася не­щирою, хо­лодною... Грицько помiчав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його - немов себе неволила.

Оце iнодi заманеться йому, як молодому чоловiковi, пожартувати з жiнкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болiсно усмiхається до його, мов крiзь сльози слова йому ронить... Грицька то в жар укине, то наче холо­дною водою обдасть.

- Що з тобою сталося, Христе?

- Що ж зо мною сталося?..

- Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чо­го недостає тобi... Чи ти чого сердишся?

- Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що менi невесело... То не вiк же дiвувати! Не на те ж ми бралися, щоб смiхи та жарти заводити... Треба про все по­думати, та й...

- Та й що?.. - Грицько глянув на неї - i догадався. - Ко­ли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! - закi­нчив, усмi­хаючись...

- Та воно вашому братовi не що...

- А вашому... чого журитись?..

- Того... I я сирота, i ти сирота, нi батька, нi матерi немає нi в кого... А пiд той случай - знаєш?.. Якби своє, то воно б i порадило, i доглянуло всього; а то - не дай, боже, чого! - чу­жi й кутки рознесуть...

Христя заплакала.

- От коли зiбралась батькiв оплакувати! Нехай собi со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-та­ки нiчого журитися...

То була пора, коли Христя почула себе матiр'ю, з її дум­ками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Гри­цько утiшав її, дарма хотiв розважити. Христя сумувала, жури­лася, а часом сама собi гiрко плакала...

Одно до одного - й журба Христина ширшала, вища­ла, глибшала... Грицькова рада нiчого не вдiяла.

Грицько сердився, став гримати на Христю - чого во­на все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого су­му. Тодi сам Грицько став журитися, став роздумувати, да­­вай нишком помiчати за Христею... I помiтив, що Хри­стя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соро­милась його... Зля­кане Грицькове серце догадалося. Оже вiн мовчав: боявся зачiпати: боявся тушити той вiхоть, що курiв у його хатi... "Може, сам собi потухне, - думав вiн, - а може, сама вона зал­лє його-сльозами". Одначе дум­ка про це не давала Гри­цьковi спокою. Вона йому на­га­дувала, з якою охотою бра­лася Христя помагати йому до­вести до розуму той хлiб, що Чiпка подарував; як вона йо­го ви­хвалювала; як раяла зоставити на насiння "добре жито"...

Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чiп­ка сповiдався у їх хатi... Грицько не помилявся, що палка розмова Чiпчина запала глибоко в душу Христi; що його грiзна, а разом люба постать, коли вiн кричав, свiтя­чи очима: "А правда де? де її подiли?" - кинули жа­ри­ну в жалiсне жiноче серце... Все те вiн бачив тепер своїми очи­ма; чув своїм серцем - та боявся назвати сло­вами... Вiн ще тодi, в той лихий день, побачив, що Чiпка справдi якийсь неаби­який чоловiк; вiн знав ще тодi, що Чiпка казав правду;