Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Стренд,— признався Роллінз.— Саме позичили.

— А що як Ромеро, коли ти визволиш його із вязниці, втече?

.— Вони зроблять із мене опудало й почеплять на десять років на стіну — як трофей,— відповів Роллінз.— Та він не втече.

— Чому ти такий упевнений?

— Він мій друг.— Це було сказано дуже щиро.— В кожному разі я не думаю, що Ромеро дозволять залишитися тут, коли його випустять під заставу.

— Ти вгадав правильно, — відказав Стренд. — Його вже виключили зі школи.

— О, то вони не зважають на таку дрібницю, як те, що людина не винна, поки її не засуджено, чи не так?

— Ти їх звинувачуєш?

— Звичайно,— спокійно відповів Роллінз. — Я звинувачую всіх. Але Ромеро не втече. Не втече, коли знатиме, що це гроші мої. Та й куди йому, тікати? До родичів? Він навіть не знає, де вони. Брат пише, що розлучився і гайнув на захід. Невідомо, де ділися сестри, і мати теж виїхала хтозна-куди. Та байдуже — нікого з них він не хоче бачити. Я запропоную йому, щоб до суду він пожив у нашому домі. А від моїх братів не втече ніхто, навіть Ромеро, якщо вони візьмуться втримати його, на місці. То можна мені випити ще?

— Зараз принесу.

Коли Стренд узяв у Роллінза склянку і вийшов на кухню, то здивувався, відчувши в себе на очах сльози. Цього разу він приготував хлопцеві: міцніший напій. Свою склянку він надпив тільки наполовину. Востаннє Аллен прикладався до віскі тієї ночі, коли Леслі, повертаючись з Нью-Йорка, заблукала, і вдома з нею мало не сталася істерика. "Віскі здатне підтримувати в людині життя",— сказала вона тоді, Аллен це добре запам'ятав. Сьогодні він зайвий раз переконався, що це справді так.

Якби Аллена запитали, чому він просльозився, він навряд чи відповів би. Чи його зворушила непохитна вірність Роллінза дружбі? Чи сліпа, великодушність його родичів, їхній мовчазний виклик примхливій байдужості світу білих, їхнє одностайне розуміння проблем свого найменшого сина і брата,—по суті, ще хлопчака,— і його оцінки того, що справедливе, а що ні? Стренд пригадав слова, сказані братом Роллінза: бігати й потіти перед фараонами... Він не знав, чи часто Роллінзи ходять до церкви, але їхній вчинок був християнським докором чоловікам

і жінкам, які сплять цієї ночі в затишних шкільних будиночках, людям, які ходять щовечора до каплиці, щоб славити милосердя й любов до ближнього. А також докором мстивому, могутньому чоловікові, що мешкає у величезному двоповерховому будинку на П'ятій авеню, з його дорогими картинами.

Коли Стренд повернувся до вітальні зі склянкою віскі для Роллінза, він уже прийняв рішення.

— Роллінзе, мені не до вподоби, що ніхто більше не прийшов на допомогу Ромеро,— сказав він, подаючи хлопцеві склянку.— Може, якби в нас був час, ми зібрали б трохи грошей у школі, хоч я в цьому й сумніваюсь. Але в нас немає часу. Вранці ти підеш зі мною до банку, і я дам тобі свої дві тисячі до твоїх десяти. Це, звісно, більше символічно, але й символи часом бувають потрібні.— Стренд пам'ятав, що на рахунку в нього лежить три тисячі доларів. Усе його багатство. Тих грошей йому вистачило б більш як на місяць. Цього року не буде різдвяних подарунків. Ну, то й не буде!

Роллінз запитливо подивився йому в окуляри.

— Амінь,— сказав він несподівано.— О котрій годині ви будете вільні, щоб піти в банк?

— Після сніданку.

— А ваші уроки?

— Рогсе та]еиге —промовиЕ Стренд.— Я поясню директорові.

— Форс... Як ви сказали?

— Воля божа...— відповів Стренд.— У довільному перекладі.

— Я не хочу, щоб Ромеро сидів у тій в'язниці жодну зайву хвилину.

— Він і не сидітиме. Але я ставлю одну умову: ніхто не повинен знати про мій внесок. А надто Ромеро.

Роллінз пильно глянув на Стренда й сказав:

— Я розумію.

Стренд сумнівався у тому, чи хлопець його розуміє. Він не розумів себе й сам.

— Ще одне,— мовив Стренд.— Гадаю, краще буде, коли ми поки що нічого не скажемо містерові Бебкоку. Він може подумати, що цього робити не варт, або почне наполягати на розмові з твоїми батьками...

— Ви хочете сказати, він мені не повірить? — насторожився Рол лінз.

— Може статися й таке. До того ж де певність, що його не примусили залишити Ромеро там, куди він потрапив? Гадаю, тобі краще зробити все самому. Прізвище адвоката — Холлінгзбі. Воно є в довіднику Хартфорда. Спершу я подзвоню йому вранці, щоб він був готовий тебе прийняти. Якщо виникнуть ускладнення, відразу повідом мене.

— Я не жду ніяких ускладнень,— сказав Роллінз, швидко допиваючи віскі.— Піду-но я спати.— І рушив до дверей.

— І ще одне,— мовив Стренд. Горло йому зсудомило, і він закашлявся.— Ти щось знаєш про листи, які нібито вкрали в Ромеро?

— Він мені не читав їх, містере Стренд,— відповів Роллінз.— І я не просив його цього робити. Ромеро їх тримав під замком. А інколи діставав і мовчки читав із якимсь чудним виразом на обличчі. Потім знов замикав.

— Ти не знаєш, від кого вони були?

— Судячи з його вигляду, мабуть, від дівчини,— засміявся Рол-лінз.— Одне я знаю напевне: ті листи були не від кредиторів. Принаймні він дорожив ними. Хочете, я спитаю в нього, від кого ті листи?

— Ні. Це не має значення. Гаразд, нехай тобі щастить! І подякуй від мене своїм родичам.

— їх це втішить. Бо вони не в захваті, що я умовив їх видобути з гамана такі гроші. А мати з батьком узагалі були проти того, щрб я йшов сюди на футбольну стипендію. Та вони на боці Ромеро, і це най-

1 Непереборні обставини (франц.).

головніше.— Він поплескав себе по відстовбурченій кишені.— Хочу переконатися, що гроші на місці,— сказав якось ніяково.— Вибачте^ що завдав вашому бару збитків. До завтрашнього ранку, сер!

Виходячи з квартири, Роллінз похитувався.

День був довгий. Вранці Стренд підвівся стомлений. Вночі він трохи подрімав, та вже о шостій прокинувся, щоб подзвонити до авіакомпанії "Ер Франс". Там сказали, що в Парижі туман і літаків не приймають, а нью-йоркський літак сів у Женеві й чекає, поки випогодиться. Через двадцять хвилин Стренд подзвонив знову, але нічого не змінилося. Потім, перед самим сніданком, він довідався, що літак Леслі сів уже в Ніцці. її подорож почалася невдало.

За сніданком Стренд сказав Бебкокові, що хоче пропустити перший урок. Він нічого не пояснив, і директор, здивовано глянувши на нього, підкреслено холодно мовив:

— Сподіваюся, невдовзі ми кінець кінцем повернемося до нормального розпорядку.— І відвернувся.

Дув поривчастий вітер, дорога до банку була довга. Стренд захекався й двічі просив Роллінза зупинитися, щоб перевести дух. Хлопець поглядав на нього з тривогою, так наче боявся, що він зараз упаде й не встане.

— У мого батька теж хворе серце,— сказав Роллінз.— Матері доводиться ходити з ним повільно.

— Звідки ти знаєш, що в мене хворе серце? — здивувався Стренд.

— Від Ромеро. Він казав, ніби ви мало не померли.— Роллінз подивився на Стренда з дитячою цікавістю.— Я хотів запитати вас: як це воно буває?.. Тобто, коли ви почуваєте себе...— Він зніяковіло затнув-ся.— Мене кілька разів нокаутували, і зовсім не боліло... Аж смішно. Тільки здавалося, наче я пливу в повітрі і так тихо, добре. Просто цікаво, чи й у вас те саме. На душі мені було б спокійніше, якби я знав, що й батькові так само...

— Я про це якось ке думав,— відказав Стренд, намагаючись пригадати, що почував; коли знепритомнів у воді.— А тепер, пригадуючи все це, я... Враження лишилося приємне. Сказати правду, мені навіть не хотілося повертатись до тями.

— І все ж таки я радий, що ви повернулися,— з почуттям мовив Роллінз.

— Я теж,— усміхнувся Стренд.

У банку він виписав чек і дав Роллінзові дві тисячі доларів новенькими банкнотами. Перш ніж покласти гроші до гаманця, хлопець нерішуче подивився на них.

— Ви певні, що хочете зробити саме так, містере Стренд?

— Певен. Сховай гроші,

Роллінз поклав банкноти до гаманця.

— То я, мабуть, побіжу,— сказав він.— Автобус на Хартфорд від'їздить через десять хвилин. Може, візьмете назад таксі?

Стренд їхав з містечка до школи на таксі тільки один раз. Дорога коштувала п'ять доларів.

— Ні, я пройдуся. Прогулянка збадьорить мене. Бажаю вам з містером Холлінгзбі успіху. Я йому дзвонив, він чекає тебе.

— Бережіть себе, містере Стренд! — мовив на прощання Роллінз і швидко подався вулицею проти вітру.

Стренд щільніше загорнувся у вовняний шарф. На розі Роллінз обернувся й поглянув на нього. Потім махнув рукою, завернув за ріг і зник.

Тремтячи від холоду, Стренд ішов головною вулицею з містечка до школи. Рукавичок він не мав, отож тримав руки, що стали мов дві крижини, у кишенях пальта. На розі була пивничка, де продавали газети. Він зайшов і купив "Тайме". Коротенька замітка, яка його цікавила, була в одну шпальту на третій сторінці під заголовком: "Департамент юстиції розслідує скандальну справу у Вашінгтоні". Газета не так стверджувала, як припускала факти. Мовляв, із вірогідного джерела стало відомо, що впливовий нью-йоркський юрист Рассел Хейзен мав з одним причетним до нафтового бізнесу чоловіком розмову про винагороду якомусь конгресменові за його прихильне ставлення до законопроекту про шельфове буріння. Розмову підслухали по службовому телефону містера Хітца. Запис тієї розмови офіційно одержано на вимогу федерального судді. Департамент юстиції відмовився сказати, чи буде висунуто звинувачення. Розслідування триває.

"Бідолаха Рассел",— подумав Стренд і пошкодував, що вже після першої спроби облишив дзвонити Хейзенові й не попередив його про візит фебеерівців. Ця замітка була не з тих, на які приємно натрапити, взявши за сніданком у руки газету.

Стренд згорнув "Тайме" і поклав її назад на стосик. Він заплатив за газету, але читати про вбивства, судові вироки, бандитські напади, банкрутства, про які, здавалося, цими днями тільки й писали в ранкових вістях, йому не хотілося.

Він вийшов із пивнички на холодну, сіру вулицю, де поспішали перехожі, повтягувавши од вітру голови в плечі. Стренд зняв із шиї шарфа й закутався ним як хусткою, зав'язавши на підборідді. Він рушив далі, але в нього почали сльозитися очі, і він пригадав знімки в газетах, де жінки-біженки, закутавши шалями голови, кудись ішли курними дорогами...

Коли, ледь переставляючи ноги й проклинаючи вітер, Стренд дістався до школи, то був певен, що до п'ятої години уроків не дотягне.