Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

"Так, учителі рідко бувають красенями",— подумалося Стрендові.

— Чого вони від вас хотіли? — поцікавився Бебкок.

— Я вам скажу не більше, ніж вони мені,— відповів Стренд, вирішивши заради Хейзена не говорити всієї правди.— Порадили прочитати завтрашню "Нью-Йорк тайме"., і тоді, мовляв, усе стане зрозуміло.

— Фебеерівці бували тут і раніше,— мовив Бебкок стривожено.

— Давно, під час вєтнамської війни. З'ясовували, чи один молодий учитель, що підписався під якоюсь петицією, часом не комуніст. Неприємні були типи.

— Ці джентльмени були дуже приємні,— сказав Стренд.— Наступного разу, коли приїдуть, вони будуть, певно, вже не такі. Дякую за кабінет.

Швидко простуючи подвір'ям, Стренд підняв комір пальта. Різкий північно-східний вітер жбурляв лапатий сніг із крупою, і голе гілля на деревах мерзлякувато тремтіло. Дзвін на каплиці пробив шість разів. Десь у ці хвилини Леслі під'їздила в машині до аеропорту, щоб сісти в літак і летіти у Францію. Аллен зупинився й прошепотів коротеньку молитву за всі літаки, які цього вітряного вечора злетять у повітря.

Потім хутко рушив до Мелсонового корпусу, щоб змити з себе пилюку шкільного дня, перевдягтись і приготуватися до вечері.

Розділ п'ятий

В їдальні Роллінз завжди сидів за одним столом зі Стрендом. Але сьогодні на вечерю він не прийшов. Хоч на цей день його й відпустили, однак за шкільними правилами о сьомій учень мав бути на місці. Та Стренд, усупереч своєму обовязку, не збирався доповідати про Роллінза. Той і так мав досить клопоту, то куди йому ще було з'являтися в кабінет до директора й пояснювати, де він був.

Стрендові зовсім не хотілося думати про те, що робить Роллінз в Уотербері, намагаючись визволити Ромеро з в'язниці. Якщо пригадати його балачки про людей, які нібито вміють залагоджувати такі справи, то стане очевидно: хлопець не звертатиметься в банк і не продаватиме акцій, щоб зібрати потрібну для застави суму, Стренд не міг знати,

чи ті люди, про яких казав Роллінз, живуть у злагоді із законом, чи свідомо його порушують. Але, зробивши Роллінзові добро, вони, мабуть, зажадають від нього значно більшої послуги. Коли Аллен статечно сидів на чолі столу поруч із чепурними, пристойно вдягненими хлопцями, що бодай за столом не забували про манери, які втовкмачили у їхні голови няньки та матері, в його уяві калейдоскопічно миготіли сцени підкупу, азартних ігор, підпалів — усі характерні для гетто злочини, добре відомі читачам газет і тим, хто дивиться телевізор. Чорні хлопці, що навчалися в його класах, коли він учителював у середній школі, не давали підстав вірити в бездоганну чесність тих, кого газети називали "молодим поколінням національних меншостей"; у кращому разі, вони бешкетували. Роллінз був хлопець відвертий і щирий, Стренд про це знав, але тепер, коли шкільне начальство кинуло напризволяще його, Роллінзового, товариша і доля Ромеро, як гадав Роллінз, залежала тільки від нього, Стрендові не давала спокою думка про те, що він припустився помилки, дозволивши хлопцеві піти з уроків. Відсутність Роллінза ввечері ще дужче підсилювала побоювання Стренда, і після вечері він мало не пішов до Бебкока сказати, що, мабуть, непогано було б подзвонити Роллінзовим батькам і попросити їх добре приглянути за сином.

Але думка про те, що Роллінз перестане йому вірити й зарахує його, Стренда, до решти вчителів, котрі об'єдналися проти таких людей, як Ромеро та Роллінз, примусила Аллена завагатись, і врешті він вирішив просто мовчати. Він був зворушений довірою Роллінза, цінував його думку про себе і тому сказав собі, що за одну ніч ніхто не помре.

Стренд довго не лягав, намагаючись читати, й двічі виходив нагору — подивитися, чи Роллінз, бува, не повернувся, не доповівши про себе. Та обидва ліжка в кімнаті Ромеро й Роллінза були порожні. Стренд раз у раз поглядав на годинник. Коли літак Леслі сяде в Парижі, там уже буде, зважаючи на різницю в часі, шоста ранку, а в Нью-Йорку — північ. Аллен знав, що не засне, поки не подзвонить до агентства "Ер Франс" у аеропорту імені Кеннеді й не почує, що літак щасливо приземлився.

Треба було зателефонувати ще одній людині, але Стренд усе відкладав цю розмову. Розмову з Расселом Хейзеном. Останній раз Хейзен говорив з ним по телефону грубо, накричав на нього, і Стренд не міг йому цього пробачити. Та, зрештою, Хейзен — його друг, і добро, яке він зробив для нього, Стренда, важило куди більше, ніж той — зрештою, цілком виправданий — спалах поганого настрою. Аллен знав: Хейзен його не похвалить, коли він розповість про те, що сказав агентам ФБР. І все ж Хейзен заслуговує, щоб його попередити, і рано чи пізно подзвонити доведеться. "Зачекаю, доки він повечеряє,—міркував Стренд, заспокоюючи власне сумління.— До ранку, коли він візьме в руки газету, час іще є".

Так він просидів до піз на одинадцяту вечора, потім набрав номер домашнього телефону Хейзена. Трубки ніхто не брав. Стренд почекав, поки пролунало десять гудків, і поклав трубку.

На мить він відчув полегкість, однак на душі було тривожно. Стренд узяв книжку й почав знов і знов перечитувати той самий абзац, не розуміючи, про що в ньому йдеться. Потім згорнув книжку, пішов на кухню й дістав віскі — пляшка стояла в буфеті відтоді, як Аллен купив її першого дня в Данберрі. Він налив у склянку чималу порцію віскі, долив води, поклав льоду і сіз зі склянкою в руці у вітальні ПЄ;Ч ред вогнем, дослухаючись, як за вікнами свистить вітер. Раптом хтось постукав. Стренд поспішив до дверей і відчинив. За порогом стояв Роллінз — на голові капюшон, щоки взялися памороззю, так наче хлопець враз постарів і відпустив білу бороду. Він хукав на руки, але всміхався.

— Заходь, заходь! — сказав Стренд.

— Дякую, сер,— мовив Роллінз,

Стренд причинив за ним двері. Роллінз увійшов і став біля вогню, гріючи руки.

— Мені довелося йти від автостанції пішки,— озвався він.— Промерз до кісток. Як приємно бачити вогонь! — Він скоса глянув на склянку, що її Стренд і досі тримав у руці.— А для мене у вас не знайдеться трошки оцього зілля?

— О, звичайно! — похопився Стренд.— Такий холодний вечір...

— Правду кажете, містере Стренд. Краще б той коледж, який запросить мене грати за свою футбольну команду, був десь на півдні Штатів. Або на Гаваях.

— Це, звісно, порушення правил. Якщо хтось довідається...

— Та я скоріше ляжу в могилу! — урочисто запевнив Роллінз.

— Побудь тут, погрійся,— сказав Стренд і вийшов на кухню. Там він щедро хлюпнув у склянку віскі, додав трохи води й приніс Роллін-зові. Хлопець узяв склянку — в його величезній руці вона здавалась іграшковою — і погойдав, милуючись золотавою рідиною. Потім підняв склянку, мовив: "За того, хто винайшов цей напій!" — і, зробивши великий ковток, вдоволено зітхнув.

— Після цього й зима не страшна, еге ж? — пожартував Роллінз. Потім споважнів.— 3 учорашнього вечора ніяких змін, містере Стренд?

— Ніяких. Крім того, що Хітц полетів до Вашінгтона показатися лікареві.

— Спізнився на вісімнадцять років,— похмуро зауважив Роллінз. Потім його обличчя проясніло.— А в мене новини. Чистенькі!

Його слова насторожили Стренда.

— Які це "чистенькі"? — запитав він.

— Ні, я не обчистив банк, якщо ви боїтеся цього. Все законно. Абсолютно законно.— Роллінз дістав свого гаманця. Він був розпухлий.— Ось,—сказав він.— Десять тисяч доларів. Не фальшивих. Завтра вранці я піду до в'язниці, визволю Ромеро, і в мене ще залишаться гроші, щоб улаштувати тому нещасному здохляку такий обід, якого він зроду не бачив!

З того, як говорив Роллінз, Стренд здогадався, що склянка віскі, яку хлопець тримав у руці, була в нього цього вечора не перша.

— Похід до в'язниці нічого не дасть,— зітхнув Стренд.— Я певен, доведеться мати справу з безліччю формальностей. Насамперед треба попередити адвоката Ромеро. Про гроші. Це в тому разі, коли вони, як ти запевняєш, "чистенькі".

— Матір'ю присягаюся!

— Він і зробить усе як належить,— сказав Стренд, вдаючи, ніби знає закони, хоч насправді їх не знав. Однак він здогадувався, що коли чорний хлопець у футбольній куртці принесе десять тисяч доларів, то тяганина буде дуже довга, якщо не безнадійна.— Я скажу містерові Бебкоку, щоб подзвонив адвокатові. Бо сам не знаю, де його контора. Правду кажу. Не знаю навіть, де тепер Ромеро. Його, певне, перевели кудись-інде. До справжньої в'язниці.

— Усі в'язниці — справжні, містере Стренд,— сказав Роллінз.

— Ти відповіси на одне запитання?

— Та відповім,— неохоче озвався Роллінз.

— Де ти взяв гроші?

— Вам це неодмінно треба знати?

— Мені — ні. А ось адміністрація школи може поцікавитися.

Роллінз відпив ще віскі.

— Роздобув,— сказав він.— У друзів.

— У яких друзів?

— Не вірите мені?—ображено запитав Роллінз.

— Я — вірю. Але ж до цієї справи причетний не тільки я.

— Гаразд. Я розповів про все...—Роллінз наче завагався.-—У себе вдома, якщо вам так хочеться знати. Матері, батькові, братам. Ми живемо не на межі злиднів, містере Стренд. Не голодуємо, хоч на вигляд я мов скіпка...— Він посміхнувся.— Батько в мене — головний інженер, водоочисної станції, Один з братів має автомайстерню. Мати — старша медсестра реанімаційного, відділення лікарні. Другий брат — купує і продає земельні ділянки. Найстарший брат — заступник віце-президента одного нью-йоркського банку і грає на біржі. Він там свій чоловік. Ні, ми не злидарі, містере Стренд.

— Ти мене дивуєш, Роллінзе, — мовив Стренд. —Ти ніколи не казав мені про це й слова. Та й ніхто у школі не казав.

— Я не хотів, щоб цим скористалися проти мене,— відповів Роллінз, засміявшись.— Не хотів, щоб у школі мене вважали хитрішим, ніж я є насправді. Найстаршому моєму братові пропонували грати в "Нью-Йорк Нікерз",— це така баскетбольна команда,— а він відмонився. Не хочу, каже, заробляти собі на життя біганиною й потіти перед, натовпом, як раб фараонів, і щоб мені щоліта оперували коліна. Якби мої родичі дізналися, що я збираюся стати футболістом-професіоналом, то відцуралися б від мене, як від прокаженого. Всі вони книжкові хробаки, містере Стренд. Просто схибнуті на освіті і тільки й знають, що вчитись і вчити мене. Аж зло бере. — Він допив віскі.— У вас часом не лишилося ще цього питва в пляшці на кухні, містере Стренд?

— Ти хочеш сказати, що гроші тобі дали родичі?

— Позичили, містере.