Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Це був зовсім інший поцілунок, ніж тоді під ліхтарем у золотому пилку сунари. Жодної ніжності, невпевненості, обережності.

Це була лавина, що одночасно змітала все на своєму шляху, і водночас – обпалююче полум'я. Здавалося, що ось-ось воно вирветься і спопелить мене. Наче весь цей час Кірай стримував себе, а ось саме зараз втратив контроль над власними емоціями та бажаннями. Він не питав, не давав можливості ухилитися чи зупинитися, як напередодні ввечері. Не давав мені найменшого місця для маневру.

Кір вимагав. Поцілунком, обіймами, навіть подихом.

І ось що дивно – мені це полум'я подобалося, я точно готова була в ньому згоріти. Руки самі потяглися, обвиваючи його шию, притягуючи його ближче, ніби відрізаючи навіть можливість відсторонитися. Втекти від мене. Це безумство, однозначно. Але я не здатна була думати ні про що, крім його вибагливих губ, його рук і про те, що діялося зі мною від його дотиків.

Можна було збрехати собі і сказати, що справа в несподіванці, переляку, розгубленості. Але в глибині душі росло розуміння – я цього хочу. Понад те, цей поцілунок розпалював мій власний вогонь. Той, про який я навіть гадки не мала раніше. Полум'я текло по жилах, загорталося у вихор десь унизу живота і затягувало мій страх, невпевненість, будь-які сумніви, залишаючи від них лише легкий попіл, що змітало ураганом на ім'я Кірай.

Усі почуття загострилися. Кожен дотик відчувався особливо гостро. Його шорстка долоня, що пробралася під сорочку, прослизнула по голій шкірі, рушила вище, відтягуючи ліф.

Стоп! Це вже занадто.

Мене ніби блискавкою шарахнуло, приводячи до тями. Я з силою вчепилася в цю руку і різко розірвала поцілунок. Забилася, намагаючись вирватись, але куди там. Як скелю зрушити спробувала.

– Відпусти мене зараз же, – гаркнула я, тріснувши по плечу кулаком.

Навряд чи вдалося б завдати йому хоч якоїсь шкоди. Надто вже сили нерівні. Але... Кірай завмер, але так і не відсторонився, так само притискав мене до стіни всім тілом, без можливості навіть дихати нормально. Я відчувала кожен вигин його тіла і розуміла, що він хоче куди більшого, ніж просто поцілунки. Набагато більшого!

Ось тільки… я зовсім не готова ні до чого такого. Цілковито.

Про що й збиралася йому сказати. Але слова застрягли у горлі, коли я знову зустрілася з його поглядом. Клянусь, у його очах танцювали язики живого полум'я. І ось тепер мені стало страшно.

– Наступного разу… Трісс Трев… чутимеш і слухатимешся… що тобі кажуть. І… якщо… тобі сказали… «Іди!», – глухо, з якимсь тваринним риком, промовив Кірай, заплющивши очі і прибравши руку, дозволив мені вислизнути з його обіймів. Чим я миттєво й скористалась. – Ти маєш піти, Трісс... Зараз же... Я просив виконувати вказівки беззаперечно, якщо ти не почула повторю ще раз. Пішла геть звідси! І жодної самодіяльності у майбутньому.

Цього разу повторювати двічі не довелося.

Я з такою швидкістю вилетіла в коридор, наче за мною гналися всі драги Мертвих земель. Але так і застигла, підпираючи спиною стіну, поруч із дверима в кабінет Найра, що зачинилися за мною.

Обличчя палало від сорому і ще якихось змішаних, але дуже сильних емоцій. Губи горіли від поцілунку. А в голові ще не розвіявся туман. І його слова... Боги, так здається, я остаточно заплуталася у своїх почуттях та відчуттях.

Як тепер працювати поряд із цією людиною? І чи людиною?