Читати книгу - "Хочу бути твоєю, Лаванда Різ"

Якого біса?! …О, то я не зачинила за собою двері, бо було не до цього. Можливо, він помітив, що я підслуховую і рвонув за мною.

— Сподіваюся, це нерви, а не те, про що можна подумати? — зло шипить і робить крок уперед. А я заклякла, я не можу обернутися, тож дивлюся на нього через дзеркало. — Не смій звинувачувати мене своїм поглядом, Яніно. Ти сама винна, я просив не закохуватися. Я лише хотів допомогти, подбати про тебе і я б нізащо не переступив межу, якби не ти. Запам'ятай на майбутнє – ніколи не пропонуй себе чоловікові! Він це не оцінить, а ти себе знеціниш! Це жорстоко, але це життя! Не знаю, як добре ти засвоїш цей урок, бо схоже, що уроки поцілунків тобі подобаються більше! — дивиться, як у мого відображення тремтять губи, як по щоках котяться сльози, які я не можу стримати, а потім розвертається і виходить, не сказавши більше жодного слова. Так і не почувши від мене жодного звуку.

 Мене вже не хвилюють грубі голоси у фойє, здається Макс знову зчепився з Дем'яном, не хвилює тиша, яка настала за п'ять хвилин, схоже, що Дем різко перервав посиденьки і розігнав своїх друзів по домівках. Мене хвилює те, що діється у мене всередині. Жалюгідна дурепа, яку один жаліє і хоче приголубити, а інший врятував, але при цьому встиг провчити. Може я й справді сама винна? Від того, що всередині мене щось зламалося — стає боляче дихати. Кажуть, якщо життя ламає — дехто стає тільки міцнішим, але зараз мені просто хочеться ревти. Ось тепер я ненавиджу тебе, Максиме Яворівський, ти свого домігся... ніхто більше в тебе не закоханий.

…Різко відчиняю двері і натикаюсь поглядом на Дем'яна, який стоїть навпроти, підпираючи стіну, він чув, як я плакала, але зрозумів, що цього разу мені не потрібна його дружня жилетка, що мені треба було побути наодинці з собою.

— Ясю, мені шкода…

— Пам'ятаєш, ти якось розповідав, що у тебе в Канаді є добрі знайомі, що ти навіть якось хотів туди переїхати? Здається, я знаю, що треба зробити. Ректор Могилянки так постарався догодити Максу, що мене включили до всіх програм, у тому числі й навчання за кордоном, щось на кшталт обміну студентами, чітко пам'ятаю, що вузи Канади були в списку. Відправ мене туди. Мені треба поїхати, хоча б на якийсь час. Мені це потрібно, Деме… щоб стати знову собою, — як тільки мій голос здригнувся, Дем'ян тут же згріб мене в оберемок.

— Я можу це влаштувати, але... чорт забирай, крихітко, я не хочу, щоб ти їхала. Ти будеш очманіти як далеко і зовсім сама, — бурмотить, притискаючи мене до себе. — Макс, звісно, буває ще тим козлом, але сьогодні він просто сказився. Схоже, він дізнався, що ти живеш у мене, з'явився переконатися. Може, передумаєш? Тобі більше не доведеться з ним перетинатися…

— Не передумаю. І я впораюсь навіть якщо буду далеко і одна, я сильна. Точніше, сподіваюся такої стати. Тут я все одно думатиму про нього, бо надто багато нагадувань, а там мені буде ніколи такою фігнею страждати. Будь ласка, зрозумій…

— Ясно, тобі потрібен струс, щоб перезавантажитися. Але ж ти знаєш, що від себе особливо не втечеш, навіть ці шрами… — Дем'ян, просунувши руку під мою футболку, торкається мого шраму після операції. — Вони нагадуватимуть тобі про те, хто заплатив за твій шанс жити далі. Але, можливо, ти маєш рацію, — відсторонюючи мене від себе, окидає уважним, злегка примруженим поглядом, ніби вже ухваливши рішення. Деякі свої рішення Дем'ян ухвалює блискавично, є у цього любителя швидкої їзди така манера. – Відстань, нова обстановка, нові люди дуже добре прочищають мозок. ...До того ж я знатиму, де тебе можна знайти, — лише на мить у цьому попелястому погляді майнув смуток. — Подруго, ти ж в курсі, що я за тобою сумуватиму?

— Знаю, — киваю, ткнувшись головою йому в плече. Я знаю, що подобаюся Дем'яну, але він не кохає мене по-справжньому. Хоча що толку від цього кохання? Я от кохала, а Макс цинічно кинув мені в обличчя стільки злих слів. Більше щодо кохання я ілюзій не відчуваю, це просто нездоровий стан нервової системи.

Коли Дем'ян береться за справу — він вирішує все швидко, чітко та злагоджено, чесно захоплююсь його хваткою та організованістю. За тиждень підготували всі документи та взяли квиток. Другого вересня в аеропорту Торонто мене зустрінуть його знайомі, молода пара, які просвітять мене щодо нюансів життя в Канаді, допоможуть дістатися до університету, а третього числа я вже сидітиму на лекції… далеко від того, про кого я більше не хочу думати.

Мама підтримала моє рішення, хоча я не посвячувала її у подробиці, просто описала вигоду навчання в Канаді і пообіцяла, що їду лише на рік. Повернуся додому наступного літа… ось тільки тут я більше не маю дому і того, хто міг би бути цим домом для мене. Наді мною ніби досі висить прокляття покинутої дитини, і я дуже хочу цього прокляття позбутися.

Гарячково спакувавши речі в одну валізу, сідаю на переднє сидіння поруч з Дем'яном і киваю, підтверджуючи свою рішучу готовність.

— Відважний Котик узяв і круто змінив своє життя, — хмикнувши, Дем'ян притискає мене до себе на прощання вже у аеропорту. — Як ідіоту хочеться тебе поцілувати, але не робитиму цього, тому що я досі твій друг. …Чекатиму, писатиму, дзвонитиму і розповідатиму Мусі, яка ти вреднюга, — у відповідь на його спробу мене розсмішити, схлипнувши, трясу головою, швидко цілую його в щоку і біжу до стійки реєстрації... не обертаючись.

І вже в літаку, як тільки ми відірвалися від землі, я отримую повідомлення від Максима:

«Отже, я не заслуговую навіть короткого слова прощавай?»

Та він знущається! На емоціях відправляю йому відповідь, через секунду хочу видалити, але він вже її прочитав:

«Я не прощаюся, але можу сказати тобі коротке:йди до біса, Максе!»

Розуму незбагненно! Чому під моєю вдаваною ненавистю досі живуть почуття до нього? Максе, чому ти мене так і не відпустив?

 Любі мої, дякую від щирого серця за вашу підтримку зірочками та відгуками! Обов'язково підписуйтесь на мою сторінку, щоб бути в курсі моїх важливих новин для вас, знижок та прем'єр нових книг! І просто зараз я радо запрошую вас до продовження цієї чуттєвої історії, яке має назву "Хочу бути твоїм"❤️