Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Тож ви все зважили й вирішили, що вас мусять доглядати ті, кого ви колись покинули? — не стрималася Марина та поставила питання руба. — Самотня старість злякала?

— Навіщо ти так, Мариночко? Захотілося об’єднатися з родиною.

— Я саме так і зрозуміла. Де жити збираєтеся? Сподіваюсь, не в цій маленькій кімнатці?

— Та ні! Я продала в Італії будинок, можу дозволити собі придбати тут житло, а на решту коштів оплатити послуги доглядальниці та й гідний похорон.

— Усе у вас прораховано, Людмило, — зіронізувала Марина. — Дивіться, не прогадайте!

— Маринко! — Тамара з докором поглянула на подругу.

— Усе! Мовчу як риба! — Марина затулила рукою рота. — Не буду вам заважати.

— Може, б пообідала з нами? — запитала Тамара.

— Дякую, але на мене чекають, — усміхнулася Марина.

«Вона по-справжньому щаслива», — подумала Тома. — Щастя не приховати, його видно на обличчі.

Розділ 76

На прохання тітки Людмили Тамара відвезла її та Паоло на кладовище. Жінка поклала на могили Уляни й Елі квіти, а потім залишилася наодинці біля могили сестри, поплакала, погомоніла з нею.

— Тепер можемо повертатися до міста, — сказала вона. — Відвідала сестричку, і ніби трохи полегшало на душі.

Після кладовища Тамара запросила всіх до себе. Вона завела гостей до свого будинку.

— Ось так ми й живемо, — говорила, показуючи дім. — Небагато, скромно, проте й не бідуємо.

— Гарно в тебе, Томо, — похвалила тітка Людмила. — Кімнати невеликі, але такі затишні, по-справжньому домашні. А де ж та шафка, про яку я питала?

Тамарі й самій кортіло знайти листа від Баулі. Вона хвилювалася, що той лист із роками міг десь подітися і тоді їй ніколи не дізнатися, чиєю є донькою.

Жінка пояснила, що шафка в літній кухні та запропонувала туди сходити.

— Ми тут почекаємо, — відповіла за всіх Галина.

Тамара бачила, що сестра дивиться на Паоло не так, як на інших чоловіків. Коли Галина кидала погляд на чоловіка, її очі променилися теплом і ніжністю. Схоже, що й Паоло було приємне спілкування з Галиною, він постійно намагався триматися біля неї.

— Ось ця шафка, — вказала Тамара.

— Лист повинен бути у верхній шухлядці, — промовила тітка. — Відімкнеш її?

Тамара відімкнула та висунула шухляду.

— Забери все звідси, — попросила тітка.

Тамарі стало незручно від вигляду старої, аж жовтої газети на дні, яку вона так і не встигла замінити. Жінка витягла газету, зіжмакала її.

— І де ж той сховок? — здивовано глипнула на тітку. — Тут нічого немає.

— На те він і сховок, щоб зоставатися непомітним для очей!

Тітка Людмила нахилилася, уважно оглядаючи фанерне дно шухляди. В одному місці воно було розділено навпіл.

— Схоже, треба підняти дно, — підсумувала огляд тітка та попросила дати їй щось, аби підважити шматок фанери.

Тамара подала ножиці, і тітка вправно підняла половинку фанерного дна — там лежав конверт без марки.

— Слава тобі, Боже! — промовила жінка. — Я переймалася, що не знайду цей лист, а обіцяла сестрі передати його вам.

— Я б ніколи не здогадалася, що тут подвійне дно, — зауважила Тамара, беручи до рук конверт.

— Можете з Галиною прочитати його.

Усі повернулися до будинку, і Тамара покликала сестру до кімнати хлопчиків.

— Галю, ми маємо прочитати лист разом, — сказала вона.

У Тамари дрібно тремтіли пальці рук, коли вона діставала лист із конверта.

— Почуваюся, ніби повернулася в колишнє життя, — зізналася вона, побачивши Баулин почерк.

Великі букви з нахилом ліворуч — Бауля писала лівицею.

— Читай уже! — попросила Галина.

— Серце з грудей вискакує! — пожалілася Тамара.

Вона витримала паузу, видихнула й почала вголос читати:

«Любі мої дівчатка, Тамарочко та Галинко! Якщо ви зараз читаєте цей лист, то це означає, що мене вже немає поруч з вами. Ваша мама Еля довірила мені свою таємницю за умови, що я мовчатиму про неї до вашого сорокаріччя. Я дала їй слово. Чому так? Зрозумієте, коли дочитаєте лист до кінця. Моя люба донечка, єдина та найкраща, Еля працювала в кафе, коли зустріла красеня юнака, в якого закохалася з першого погляду. Того дня її подружка Маринка пішла з роботи раніше, а Еля залишилася. Коли кафе закінчило роботу, юнак запропонував підвезти Елю додому, і вона погодилася. Додому моя донька тоді не повернулася. Вона провела з тим хлопцем десять днів. Як сказала потім Еля: „Я була найщасливішою на світі!“ Вона розповіла не все, але найбільше мені запам’яталося, що її коханий, дізнавшись про її улюблені квіти, щоранку, до того як дівчина прокинеться, прикрашав спальню білими ліліями, обіцяючи, що так буде все життя. Вони збиралися одружитися, та один день перекреслив усі сподівання на спільне майбутнє. Еля говорила, щодо них завітало багато гостей. Хто вони та навіщо з’їхалися, вона зрозуміла того самого вечора. Чоловіки за столом пили, курили, тож Еля пішла до себе, щоб не заважати. Опівночі вона прокинулася, бо захотіла пити. Коли йшла на кухню, з-за прочинених дверей побачила, що чоловіки грають у карти на гроші, роблячи великі ставки. Із розмови Еля почула, що її коханий програвся і йому пропонують відігратися, поставивши на його дівчину. Один із гравців переконував: „У тебе таких дівок було море, і ще стільки буде, а я не проти розважитися з твоєю дівчиною“. Коханий послав його подалі, а Еля непомітно втекла. Після повернення додому вона не відразу розповіла мені правду. А незабаром повідомила, що вагітна. Так з’явилися на світ Галинка й Тамарка. Мабуть, щось відчуваючи, Еля відкрила мені правду про вашого батька. Вона дуже боялася, що коханий знайде її та донечок, що забере до себе й колись програє. Незважаючи на те, що Еля дізналася правду про свого обранця, вона й далі його кохала, запевняючи, що ніколи не впустить у своє серце іншого. Тепер ви зрозуміли, чому Еля просила, а я обіцяла їй не відкривати нікому її таємницю? Я свого слова дотримала. Що робити вам — вирішуйте самі. Наостанок найважливіше: ім’я вашого батька та коханого моєї любої Елі Ростислав, прізвище — Бортник, по батькові я не знаю, прізвисько серед таких, як він картярів, — Борт, рік народження — 1954. Він був старший за Елю на дев’ять років. От і все, що