Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

— А хіба всі загарби Росії не іменем Христа вершилися?..

— Нам уже пора, — зазбиралися Надійка зі Стасею, піднявшись.

— Тоді на коня! — налив Гриць повні келишки. — До зустрічі на канікулах! — виголосив.

— П'ємо на брудершафт, друзі! — підтримав його Григораш, схрещуючи руку з чаркою із Надійчиною.

Петро з Грицем повели гостей з гуртожитку, а Леся з Оленкою кинулися прибирати зі столу.

— Не ображайся, Лесько, але ти, як і ми всі, не варта й мізинця Петрового. Аж дивно, що він так тебе любить!

— Я й сама іноді про це думаю.

— Ти й досі не віддалася йому?

— Не бере він мене, Оленко!

— Як то?! Може він хворий абощо?! — дивувалася дівчина.

— Ні, слава Богу, дуже навіть здоровий!

— Дивак якийсь!

— Хоче мене взяти недоторканою як дружину вже, хоч про це говорить скупо.

— А коли думаєте одружуватися?

— Сказав, як він вступить до університету, а я до інституту.

— Як же ти терпітимеш до того часу?!

— Мушу, Оленко! Кажу йому: «Як скажеш!», «Як схочеш!» і то не просто слова, рабою хочу йому бути!

— Щаслива ти, сама не знаєш як! Із таким можна і в огонь, і в воду! Тепер я розумію, чому ти топилася...

— То вечеряти вже не будемо? — спитав Гриць, як вернулися з Петром.

— Ти хотів би чи ви обидва? — запитала Оленка. — Ми миттю подамо.

— Не турбуйся, ми ситі! Хочемо розділитися, — Гриць глянув на Петра. — Ти як на те з Епікуром дивишся?

— За Епікуром, «благо, коли думка хороша, але подвійне благо, коли вона ще й вчасна». Я — за, але жеребками. Довша цурка — ця кімната, коротша — яка там, Оленко?

— Найкраща восьма: і вікно можна відкрити, і ключ від наших дверей підходить.

Петро дістав сірники, відвернувся, вкоротив одного, затис у пучці і повернувся до Гриця.

— Тягти, друже, своє щастя! — простяг руку.

— О, коротший! — зауважила Оленка. — Нам, Грицю, у восьму, йди, а я прихоплю білизну.

Петра з Лесею дуже порадувало, що їм не йти в чужу.

— Добраніч вам! Кохайтеся на прощання! — лишила їх Оленка удвох.

— Добраніч! І вам того! — Петро присів на стільця, припросивши сісти поряд Лесю. — Чого б ти хотіла, світе мій ясний, від мене у цю ніч? — спитав стишено.

— Всього, що хочеться тобі! Хочу бути близько до тебе, чути все твоє тіло, хочу твоїх пестощів і ласки, то може ляжемо в ліжко, бо нерано, — почала роздягатися Леся.

— Як скажеш, люба! — наслідував її Петро.

— Ти чимось зажурений чи я помиляюся?

— Журюся розлукою з тобою, непевністю, чи вступлю до університету, незнанням, як улаштуюсь на новому місці роботи у новій ролі, — при меншій зарплатні і платному харчуванні...

— Я матері сказала, що чула буцім, що ти будеш інспектором курорту В Соснівці, — посунулася Леся, даючи місце Петрові на вузькому ліжку.

— А вона що?

— Розплітай мої коси, любий, і купайся в них! — підставила голову, звівшись на лікті, Леся. — А вона каже, що такого не може бути, бо на таких місцях лише ті, хто має великий блат чи впливових родичів... Неймовірно мені приємно, як ти купаєш пальці у моєму волоссі, голочки по мені ходять! Може, й тобі так? — засунула пальці в Петрову чуприну. — Ти в мене і виглядаєш, як поет, і є ним, над усіх поетів! — потяглася за слоїком парфумів, що стояв на тумбочці, і почала бризкати на голову.

— Для чого, Лесю?! Я до розкошів байдужий, — потяг Петро дівчину на себе, вкриваючись розливом її кіс.

— Може, я ще трохи роздягнуся?

— Зроби ласку, люба! — шептав, сильною рукою притисши до себе майже голе Лесине тіло.

— Так і не сказав мені, чого сумуєш...

— Згадав матір, що мала подібні коси, лише коротші й чорні.

— Он чому ти в ті коси ув'язався! Тобі приємно? — шепнула.

— Дуже приємно, русалко моя!

— Коли б була русалкою, то залоскотала б тебе, зачаклувала б і заворожила навіки!

— Ти й так то вже зробила, як Дівечора, чи Жива, чи Мокіш.

— А то ще хто такі?

— Перша — богиня лісу й звірів, що миє коси у свічадах озер по пущах і відає там мавками. Друга запалює життя у всіх єствах і плаче живицею із сосни. А третя зачинає все і всіх на Землі, благословляє людей на добро.

— Нема кінця твоїм знанням, любий! Чи видумав?

— Дідівське й прадідівське все.

— Хочеш, я тобі поспіваю? Ми з татом і мамою співаємо у бабусі, як їй заманеться. Яку пісню тобі заспівати?

— Яку хочеш, мені всі будуть милими.

— «Ой, горе тій чайці, чаєчці-небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі...», — почала Леся тихо, а голос мала хороший і виспіваний. — Цю найбільше люблять усі троє.

— А чи багато ти пісень знаєш?

— З татом і мамою співали для бабусі всі.

— А всі — це скільки?

— Та може, й сто буде.

— А їх же в нас більше п'яти тисяч!

— Більше п'яти тисяч!? — здивувалася дівчина. — А ти ж скільки знаєш?

— Та може за п'ятсот.

— А де ж ти їх стільки вивчив?

— Казав же, в хаті-читальні жив, яка була фактично клубом, там хлопці з дівчатами так співали, що й досі в моїй голові ті мелодії звучать.

— Чого тільки нема у твоїй голові! — взялася Леся виціловувати його голову, заспівавши «Ніч яка місячна...»

— Нема й десятинки того, що в деяких інших!.. Як ми з тобою будемо зустрічатися? — запитав, як скінчила співати.

— Давно чекаю від тебе цього питання!.. У нас удома це неможливо. Я частіше житиму в бабусі, а відтак, може, коли піду від неї не додому, а до тебе, як буду певна, що вони того не знатимуть. Тата іноді посилають у відрядження, тоді мама сидять удома, як квочка на яйцях. Отож, пішовши від бабусі ніби додому, я можу побути з тобою і вернутися до неї ж ніби з дому, — давно вже все вирішила Леся.

— А в бабусі ми не можемо