Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

відчуваю.

Хоч як огидно поводилася Патріс там, у супермаркеті, вона зробила

мені величезну послугу. Ніна справді за мною стежила. Я знайшла

застосунок-маячок у якійсь течці на смартфоні, куди зазвичай ніколи

не зазирала. І негайно його видалила.

Але досі не можу позбутися відчуття, що вона за мною шпигує.

Заплющуюся і згадую почуте сьогодні вранці попередження Ензо.

«Ти повинна звідси поїхати. Ти в жахливій небезпеці».

Він боявся Ніни. Я бачила це в його очах, коли ми розмовляли, а вона

опинялася десь поблизу.

«Ти в жахливій небезпеці».

Намагаюся притлумити хвилю нудоти, яка підступає до горла.

Вона поїхала.

Але, можливо, досі здатна мені зашкодити.

Сонце вже сіло. Дивлячись у вікно, я бачу власне відображення в

шибі. Я зводжуся з канапи й підходжу до вікна. Серце калатає.

Притискаюся чолом до прохолодного скла, вдивляючись у темряву

там, надворі.

Це що, автівка зупинилася за брамою?

Мружуся, вдивляючись у потемок і намагаючись зрозуміти, ввижається мені чи ні. Мабуть, можна було вийти та глянути, що там

таке. Але ж це означає, що доведеться відімкнути двері будинку.

Утім, що з нього користі, з того замка, якщо в Ніни все одно є ключ?

Думки мої уриває дзвінок мобільного. Телефон я залишила на

кавовому столику. Квапливо беру його, боячись пропустити дзвінок, —

і знову бачу на екрані напис «номер абонента приховано». Хитаю

головою. Знову спамери. От тільки їх мені бракувало.

Натискаю зелену кнопку, приймаючи виклик. Авжеж, зараз у

слухавці знову пролунає отой набридливий запис. Але натомість чую

спотворений перетворювачем голос.

— Тримайтеся якнайдалі він Ендрю Вінчестера!

Я голосно втягую повітря.

— Ніно, це ви?

Не можу визначити, чоловік мені телефонує чи жінка, а тим паче, чи

це справді Ніна. Аж тоді на іншому кінці дроту лунає клацання, й у

слухавці западає тиша.

Сковтую слину. Досить уже з мене цих Ніниних ігрищ. Починаючи

від завтра, я зроблю цей будинок своїм. Я покличу майстра, щоб

змінив замки на дверях. А сьогодні спатиму в головній спальні. Досить

уже цієї дурні з ночівлею в кімнаті для гостей. Я тут більше не гостя.

Ендрю сказав, що сподівається, наче в нас щось вийде.

Отже, тепер це й мій будинок.

Рушаю до сходів, перестрибуючи через дві сходинки, підіймаюся

нагору й дістаюся нарешті тієї задушливої комірки під самісіньким

дахом — своєї теперішньої спальні.

От лишень відсьогодні це вже не моя спальня. Зараз спакую речі й

переберуся донизу. Це мої останні відвідини комірки, здатної

викликати напад клаустрофобії, із цим дурнуватим замком ззовні на

дверях.

Витягаю одну із сумок з гардеробу. Починаю вкидати туди свій одяг, не утруднюючи себе тим, щоб його складати як годиться — адже мені

треба буде всього лишень спуститися поверхом нижче. Певна річ, доведеться попросити дозволу в Ендрю, перш ніж прибрати Нінині

речі із шафок там, унизу. Але він не може розраховувати, що я й надалі

житиму в цій комірці. Це жорстоко. Це ж бо не кімната, а камера

тортур якась.

— Міллі? Що це ти робиш?

Голос, який лунає за спиною, мало не викликає в мене серцевий

напад. Схопившись за груди, озираюся.

— Ендрю, я не чула, як ти зайшов.

Він кидає погляд на мою сумку.

— Що тут відбувається?

Я вкидаю до сумки бюстгальтери, які досі тримала в руках.

— Ну… я подумала, що можу перебратися донизу.

— Ага…

— Ти… ти не проти?

Раптом відчуваю зніяковіння. Я припускала, що Ендрю буде не

проти, але, можливо, поквапилася з такими припущеннями.

Він ступає до мене крок. Закушую губу так, що аж боляче стає.

— Певна річ, не проти. Я й сам збирався це тобі запропонувати. Але

не був упевнений, чи ти погодишся.

Я розпружуюся.

— Погоджуся, певна річ. Я… у мене був важкий день.

— Чим ти займалася? Я бачив книжки на кавовому столику. Ти

читала?

От би я насправді сьогодні лише читала.

— Правду кажучи, я не хочу про це говорити.

Він підходить ще на крок і тягнеться до мене. Пучкою пальця

окреслює лінію моєї щелепи.

— Може, мені вдасться примусити тебе про все забути?

Я здригаюся від цього доторку.

— Закладаюся, що вдасться…

І йому справді це вдається.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Навіть попри те, якою незручною є моя лежанка, порівняно з

неймовірним матрацом у кімнаті для гостей, я вирубаюся майже

одразу після того, як ми з Ендрю кохаємося. Засинаю в його міцних

обіймах. Я ніколи навіть припустити не могла, що кохатимуся в цій

кімнаті. А надто зважаючи на те, що Ніна категорично заборонила мені

приводити гостей.

Що ж… як виявилося, правило це не дуже їй зарадило.