Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Я — твій Гуллівер, я — мер всієй Землі. 

І сльози всі твої того не варті, бебі, 

Які би хмари не збиралися на небі. 

Я розжену їх — і 

Йди до мене, йди. 

Він заспівав цей приспів, який взявся нізвідки, народився сам, і голос звучав всередині, теж з гарною обробкою, підрізаною нижньою серединою, як у Джонатана Девіса. Й все склалося. Він повторив — ще, ще і ще. «З третього рядочка треба буде підкласти бек», — вирішив Ваня, й бек підклався сам собою, звичайна терція, але яка ж хороша! 

Це буде хіт! Це буде пісня, яка сама проб’є собі дорогу в ефір! Всі датчики, всі фібри кричали про це! І він нарешті помститься всім їм — всім, всім, всім — від суки ведучої ранкового радіошоу й хостеси до Лапи з Соколовою! Він станцює джигу на їхніх могилах, наспівуючи «Гуллівера». Так, пісня буде називатися «Гуллівер». Й лишилося зовсім трохи — написати куплети про осінь, сонце, любов і спокій. Про радість. І щоб дощ оминув героїв. 

Куплети треба було записати просто тут і зараз! Ваня відкрив у телефоні нотатки й почав занотовувати те, що падало з неба теплим промінням й одразу лягало в бажаний розмір. 

І 

Довести як тобі, що все піде на лад, 

Як повен твоїх сліз солоний вітер? 

Знущається із нас той злюка-листопад, 

Додому під дощем тікають діти. 

І ти б кудись побігла, злетіла б і втекла, 

Шкода, що не усім нам дані крила. 

Потрапила у ціль отруєна стріла, 

Я б витягнув її, але несила. 

Я — твій Гуллівер, я — мер всієй Землі, 

І сльози всі твої того не варті, бебі. 

Нехай всі хмари назбираються на небі, 

Я розжену їх — йди до мене, йди. 

ІІ 

Себе дай прихистити, я покажу тобі, 

Якою теплою буває осінь. 

Врятує сонце тих, хто плаче на межі 

І дивом, попри біль, тримався досі. 

Дай змити нелюбов з твоїх сумних очей, 

І від негоди я тебе накрию. 

Пробач, пробач мені, буває так в людей — 

Зроняємо свої найбільші мрії. 

І це був такий кайф — просто фіксувати те, що йде через тебе, радіти і вже пишатися собою: ти диви, зміг! І цей текст може почути сьогодні Жадан! Прислухатися, вслухатися, зацінити! Та чому ж ти згаяв стільки років, а чому ж ти раніше нічого не писав? Навіщо довірився Гєні після приспіву про лайно і війну, навіщо? Раптом винуватець особисто з’явився перед очима Бронзового Голосу й помотиляв рукою обличчя. 

— Ваня! — сказав директор. — Зємля визиваєт Ваню! 

* 

Тріо на сцені лабало ламбаду — Лютий любив цю річ на розминку, він встигав грати ледь не за всіх, розділяючи клавіатуру на дві частини, — правою рукою грав за акордеон, а лівою — брав цікаві органні акорди. Потім зазвичай жалівся, що ламбадою переграв руки, але то таке — просто напрошувався на комплімент. Дімончик видавав свої «до–соль», а от Олєжка… Барабанщик сипав таке латино, що звідси було видно, як ритмічно та зі задоволенням трясуться гарні сідниці жіночої частини балету, яка прямувала з намету до сцени. 

Трушин почервонів чи то від горілки, чи то від незадоволення Ваніною поведінкою: 

— Скоко можно орать? — гучно спитав він, нависаючи над лавкою. Сатіва вгамувала і це. 

— Йду, — погодився Ваня. — Я просто пісню написав. 

— Пісню? — здивувався директор й на очах подобрішав. — Пісню — ето хорошо. Ану запродай! 

— На сцені, — коротко відбився Ваня й пішов до пульта. Гєна чапав поруч — він економив гроші й сам був за звукорежисера. Мабуть, і гроші виписував собі за це, тут правди ніколи не дізнатися. 

Звукорежисура від Гєни полягала в тому, щоб знайти досвідченого техніка, доручити йому розібратися зі звуком на сцені, світлякам дати флешку з прописаним примітивним світлом, яке завжди погано синхронізувалося, потім попросити прокатника налаштувати все, а самому під час концерту стояти і регулювати баланс вокалу, й курити за пультом. На цьому все. 

Ваня вийшов на сцену, коли «ПК» заграли пісню «Бу-Ра-Ті-Но». Трушин вважав її вершиною аранжування та взірцем справжнього шлягеру. Його обличчя завжди світлішало, він завжди чекав на збивку вкінці, коли на кожен склад барабани відповідали своїм та-та: «Бу! Та-та! Ра! Та-та!». І так далі. Ну а чого ще чекати від людини, яка дізналася про існування Елвіна Лі з пісні групи «Чайф», взірцем гітариста вважала Євгена Хафтана й називала блюзом волання Караченцова в мультику «Пес в сапогах»? 

Першою заграли «Твої перса смаку «Пепсі»» — дурницю від Ромаріо, яка в Казахстані була піснею «Твои губи, твои брови». Українську версію ніхто до ефіру не брав. Лише одного разу вдалося вмовити Соколову поставити її в концерт до 8 березня — для початку сету вона підходила найкраще з усіх наявних треків: жваво починали барабани, потім вступав бас октавами, далі — довгий акорд йоніки, а потім вже виходив Йоан З Вами й брав високу ноту — а-а-а-а-а. А далі, як твердило Євангеліє від Гєни, — «целкі лопалісь». 

Раніше на чеках вони для себе грали «Enter Sandman», але після одного переляканого замовника, який ледь не скасував виступ, вирішивши, що то їхня пісня й вона лунатиме на концерті, Трушин таке заборонив. Тому ганяли свій сет — барабанщик дійсно вивчив репертуар. До вершини, яку він видав на ламбаді, щоправда, не дотягував, але знімав і вступав там, де було треба. 

— Шо, всьо? — спитав Лютий, коли вони дограли «Я свободєн» до кінця. 

— Ні! — різко вигукнув Ваня. — Ні-ні-ні! — й узяв перший акорд «Гуллівера». Піаніст усміхнувся й підтримав. Басист вичікував, барабанщик мовчки слухав, поклавши палички на коліна. 

Ваня повернувся до мікрофона й заспівав приспів, спираючись на гітарне арпеджіо. На третьому рядочку вступив бас, все ж таки Дімон — хороший хлопець, попадає в прості ноти, а більшого тут не треба. Ваня зупинився й знову повернувся до бенду. Незнайомі техніки схвально закивали головами, Лютий просто сяяв, ритм-секція усміхалася.