Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Ми щасливо прожили з Мариною 15 років, які промчали мов один день. Діти виросли. Софія перетворилася на блискучу бізнеследі, на котру чекало не менш блискуче майбутнє. Вона вийшла заміж і обійняла посаду моєї першої заступниці в моїй компанії, і я поволі готував її на посаду генеральної директорки. Ми з Мариною дуже пишалися дочкою. 

Молодший син ходив до школи, але на щастя чи на жаль, у нього не було жодного потягу до фінансової діяльності – він хотів стати художником і навчався у найкращій художній школі столиці. Хлопець був дуже щасливий і вдячний нам за те, що ми з розумінням поставилися до його захоплення й зрозуміли його далеку від бізнесу натуру. 

Марина часто їздила у відрядження, і я завжди її зустрічав, коли б вона не приїздила – удень чи вночі. Так було й того разу – напередодні ввечері ми домовилися, що я її зустріну, однак із самого ранку дружина не брала слухавку. Я спочатку не надав цьому значення – можливо, зайнята. Але після кількох наступних безрезультатних спроб розхвилювався. Щоб хоч якось заспокоїтися, поїхав в аеропорт на годину раніше. Коли оголосили, що рейс затримується, хвилювання посилилося, виникло лихе передчуття. Я не міг усидіти на одному місці, внутрішнє напруження зростало з кожною хвилиною. Я молився. Але Бог не почув мої молитви. Літаку не судилося приземлитися. 

Складно описати словами, що я пережив, коли почув жахливу новину. В ту мить я відчув те ж саме, що й у сквері двадцять років тому, коли прочитав, що Марина загинула. І не знайшов нічого кращого, як поїхати на місце події, однак там не було нічого, крім тлійного залізяччя. Чорний дим огорнув мою свідомість – я був у розпачі, що межувало з безумством. До тями мене повернув дзвінок доньки – вона вже знала, що сталося, благала мене не втрачати надію, адже знала, що означало для мене втратити Марину. Донька небезпідставно хвилювалася за мій душевний стан і запитала, де я знаходжуся – дочка хотіла приїхати, але я її відмовив. 

– Тату, там не всі загинули – дехто з пасажирів вижив, але вони в дуже важкому стані. Можливо... мама... не... 

Я обдзвонив усі морги, поки не знайшов потрібний. На щастя, Марини там не було. Я сподівався на диво й на те, що знову вдасться витягнути її з пазурів смерті. У мене з’явилася надія, і вже спокійнішим я поїхав до лікарні. 

Ті, хто вижив, перебували в операційній. Лікарі ніяких прогнозів не давали. Залишалося лише чекати. 

Без кінця дзвонили мама, Ната, Вадим, Софія, але я не знав, що їм відповісти. Мені не хотілося зараз нікого чути й бачити. Операція тривала кілька годин, але до Марини мене так і не пустили й попередили, щоб не сподівався на диво. 

Я поїхав у готель і цілу ніч просидів, обіймаючи костюм Марини, в якому вона поспішала додому, в мої обійми. Це була найпекельніша ніч у моєму житті. І я не знаю, як пережив її. 

Ледве дочекавшись ранку, поїхав до лікарні, де вже зібралися найближчі люди. Коли до нас підійшов лікар, я відразу все зрозумів. Ніхто з уцілилих на літаку зрештою не вижив – травми виявилися несумісними з життям. Нам сказали, де й коли ми можемо забрати тіло для поховання. 

У ту хвилину я остаточно помер, і навіть жива вода не змогла б мене зцілити. 

– Тату, що ми робитимемо без мами? – запитувала Софія, ридаючи в мене на плечі. 

– Я не знаю. Не знаю... 

Не пам’ятаю, як ми поховали Марину – цей епізод назавжди стерся з моєї пам’яті. З цього моменту я почав дивитися на світ ніби крізь завісу – життя для мене завершилося. На могилу більше не ходив – два пам’ятники, що стояли поруч, були занадто однозначними, і цієї однозначності я не міг прийняти. 

У нашому будинку назавжди оселилася жалоба – у будь-якому разі, що стосувалося мене, я не збирався її закінчувати. Про жодні уроки тепер не могло бути й мови. Я доручив одному зі своїх заступників знайти потрібне місце для школи, і через тиждень у нашому будинку про неї нічого не нагадувало – ніщо не повинно було заважати мені впиватися горем. 

Що стосується роботи, то я склав із себе всі повноваження. Генеральною директоркою стала донька, яка спочатку опиралася, але я переконав її, в необхідності це зробити, тим більше в неї був необхідний досвід і чудова команда спеціалістів. 

Зрештою, вона погодилася. Її чоловік, Вадим і Ната допомагали їй в усьому. 

Звільнившись від усіх обов’язків, я знову почав пити, але цього разу алкоголь виявився занадто слабким засобом, щоб утамувати мій біль. 

Одного дня мені на думку спала шалена ідея, яка почала мене переслідувати і вдень, і вночі. Зрештою, я наважився поділитися нею з Вадимом, але він сказав, що ніколи на це не погодиться. У моєму стані було складно адекватно сприймати дійсність, однак я не вважав свою ідею такою вже божевільною. Я продовжував гнути палицю, поки не домігся свого. Вадим знав мене як ніхто інший, він був зі мною в найскладніші часи, і, хоч як він не переконував мене не роботи того, що я задумав, але він бачив, що цього разу мені не впоратися. Зрештою, Вадим погодився допомогти, як би тяжко йому не було. 

Я розпочав підготовку до того, до чого вже давно був внутрішньо готовий. Мій задум полягав у тому, щоб поїхати з країни назавжди. Для всіх інших – я іхав мандрівку, з якої рано чи пізно мав повернутися.. Завдання Вадима полягало в тому, щоб відправляти листи моїм дітям з моєї електронної скриньки протягом двох років, коли зі мною перерветься зв’язок. 

Таким чином, діти звикнуть до моєї відсутності й звістка про мою смерть не стане для них занадто великим ударом.  

Коли все було готово, я зібрав найдорожчих мені людей і повідомив про своє рішення. На превеликий подив, усі підтримали мій намір, вважаючи, що зміна обстановки піде мені на користь. У доньки навіть загорілися очі в надії, що я скоро повернуся й усе стане як раніше. Це радувало, що вона налаштувалася саме так – мені було набагато легше від усвідомлення, що вона не хвилюватиметься зайвий раз. 

У дорогу я вирушив наступного ранку, коли всі спали – не хотів довгих прощань, узагалі ніяких прощань не хотів. У мене стислося серце від усвідомлення, що я переклав усю відповідальність на тендітні плечі доньки, але я не міг по-іншому. У своє повернення я не вірив, бо знав, що не повернуся.