Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

— Джеффе, — продовжує Енді, — подивись. Це і є та друга фараонова штучка, про яку говорив мені Скаддер. Вони схожі одна на одну, як дві краплі води. Я не сумніваюсь, що, побачивши її, він заплатить за неї дві тисячі з такою самою швидкістю, з якою він затикає собі за комір серветку перед обідом. І справді, чому б цій штучці не бути справжньою? Цілком імовірно, що її вирізував той старий циган.

— Чом би й ні? — говорю я. — Але як же ми примусимо нашого мільйонера добровільно придбати таку штучку?

Щодо цього у Енді був готовий, повністю розроблений план, і ось як ми його здійснили.

Я надів сині окуляри, напнув чорний сюртук, скошлатив собі волосся і перетворився на професора Піклмена. Я переїхав до іншого готелю, зареєструвався там і послав телеграму Скаддеру, запрошуючи його прийти до мене у важливій справі, що стосується витончених мистецтв. Не минуло й години, як він піднявся до мене на ліфті. Неотесана людина, крикун, який весь пропахнув коннектикутськими сигарами та нафтою.

— Хелло, профес! — кричить він. — Як справи?

Я ще більше скуйовджую волосся і дивлюся на нього крізь сині окуляри.

— Сер, — говорю я. — Ви Корнеліус Т. Скаддер, що проживає у штаті Пенсільванія у місті Піттсбург?

— Так, це я! — кричить він. — Давайте вип'ємо з цього приводу.

— У мене, — говорю я йому, — немає ані бажання, ані часу вдаватися до таких злоякісних і безглуздих розваг. Я приїхав сюди з Нью-Йорка у справі, що стосується біз… тобто мистецтва. Мені стало відомо, що ви є власником єгипетської таблетки із слонової кістки часів фараона Рамзеса Другого. На ній зображена голова цариці Ізіди на фоні квітки лотоса. Таких зображень було виготовлено лише два. Одне з них вважалося зниклим. Недавно мені пощастило придбати його в ломб… в одному маловідомому музеї у Відні. Я хотів би купити і те, що зберігається у вас. Яка буде ваша ціна?

— Чорт забирай, професоре! — кричить Скаддер. — Невже ви знайшли його? І ви хочете, щоб я продав вам своє? Ні, ні! Корнеліус Скаддер не має потреби продавати свої колекції. Чи при вас цей витвір мистецтва?

Я показую дрібничку Скаддеру. Він уважно її розглядає.

— Так, так, ви маєте рацію, — говорить він. — Це справжній дублікат моєї. Ті ж самі завитки, ті ж самі лінії. Я вам скажу, що я зроблю. Я не продам, я куплю. Даю вам дві тисячі п'ятсот за вашу.

— Ну, якщо ви не продаєте, я продам, — говорю я. — І, будь ласка, більшими папірцями. Я не люблю гаяти час. Сьогодні ж повертаюся до Нью-Йорка читати в акваріумі публічну лекцію.

Скаддер виписує чек, посилає його вниз, у контору готелю, там його міняють і приносять мені гроші. Він бере свою єгипетську штучку, а я беру гроші і їду до Енді, у його готель.

Енді крокує кімнатою, дивиться на годинник.

— Ну? — питається він.

— Дві тисячі п'ятсот, — говорю я. — Готівкою.

— У нас лишилося тільки одинадцять хвилин, — говорить він. — Потяг зараз відійде. Бери валізу — і ходу звідси.

— Навіщо поспішати? — говорю я йому. — Справа була чесна. А якщо навіть наша єгипетська штучка є підробкою — це так швидко не виявиться. Для цього потрібен час. Скаддер, здається, певен, що вона справжня.

— Вона і є справжньою, — говорить Енді. — Вона його власна. Учора, коли я оглядав його колекцію, він вийшов на хвилину з кімнати, а я поклав що штучку до кишені. Бери ж швидше валізу і біжімо.

— Так навіщо ж, — кажу я, — ти вигадав, ніби знайшов другу у заставника-антиквара?

— Ох, — відповідає Енді, — з поваги до твоєї чесності, щоб тебе совість не мучила. Ходімо ж, ходімо!

Шлюб як точна наука

— Ви вже чули від мене, — сказав Джефф Пітере, — що жіноча підступність ніколи не викликала в мене надто великої довіри. Навіть у найбезневиннішому шахрайстві не можна покладатися на жінок як на співучасників та компаньйонів.

— Комплімент заслужений, — сказав я. — Здається, у них є всі права називатися найчеснішою статтю.

— А чому б їм і не бути чесними, — сказав Джефф, — на те й чоловіки, щоб шахраювати для них або працювати на них понаднормово. Лише доти вони годяться для бізнесу, доки і почуття, і волосся у них ще не надто далекі від натуральних. А потім подавай їм дублера — ваговоза-чоловіка із задишкою та рудими бакенбардами, із п'ятьма дітьми і закладеним-перезакладеним будинком. Узяти, наприклад, хоча б цю вдову, яку ми з Енді Таккером попросили сприяти нам у здійсненні невеликої матримоніальної[269] затії у містечку Каїрі.

Коли у вас вистачає грошей на рекламу — скажімо, є пачка завтовшки з тонкий кінець дишла[270] фургона, — відкривайте шлюбну контору. У нас було близько шести тисяч доларів, і ми розраховували подвоїти цю суму за два місяці, — довше такими справами займатися не можна, не маючи офіційного дозволу від штату Нью-Джерсі.

Ми склали оголошення приблизно такого змісту:

«Симпатична вдова, прекрасної зовнішності, тридцяти двох років, з капіталом три тисячі доларів, власниця великого маєтку, бажала б удруге вийти заміж. Чоловіка хотіла б мати небагатого, але ніжного серцем, оскільки, на її переконання, солідні чесноти частіше трапляються серед бідних. Нічого не має проти старого або некрасивого чоловіка, якщо він буде їй вірним і зуміє дати лад їі капіталу.

Ті, хто хоче одружитись, звертайтеся до шлюбної контори Пітерса і Таккера, Каїр, штат Іллінойс, на ім'я Самотньої».

— Поки що все йде як слід, — сказав я, коли ми скомпонували цей літературний твір. — А тепер — де ж нам узяти цю жінку?

Енді дивиться на мене з холодним роздратуванням.

— Джеффе, — говорить він, — я й не знав, що ти такий реаліст у мистецтві. Ну на що тобі жінка? При чому тут жінка? Коли ти продаєш підмочені акції на біржі, хіба ти дбаєш про те, щоб з них і справді капала вода? Що спільного між шлюбним оголошенням та якоюсь жінкою?

— Слухай, — кажу я, — і запам'ятай раз і назавжди. У всіх моїх незаконних ухиленнях від легальної букви закону я завжди дотримувався того правила, щоб товар, який продається, був у наявності, щоб його можна