Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи із комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.

— Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! — вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.

— Що ся, діти, стало? — застеляє баба тітку Маргариту.

— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла усю солонину! — ледь не плаче вуйко, і доки баба схиляється, умудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.

Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора украв у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.

На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила у неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром*, а також вкрала два карбованці…

В цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур* Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння…

Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються у горшки із їжею. Далі рябі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї…

Ось приблизно такі, але далеко не повні, ідилічні сімейні картини, гідні пензля геніального художника, щоранку відбуваються у нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, у цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію — за виноградом, картоплею і кукурудзою. Що зробиш? Як співається у популярній народній пісні:

Верховино, моя мати,

Не вкрадеш — не будеш мати.

Ну і, безперечно, найсвітліше у цій ранковій ідилії — я. Лежу, скоцюрбившись невинно у ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветин бутерброд і гроші — то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину. А що вдієш?.. Мудро люди навчилися співати:

Верховино — моя мати,

Не вкрадеш — не будеш мати…

А у баби є ще і своя версія співанки:

Верховино — моя мати

Не крадеш — то ти'ся нас…

По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:

— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину у Лавки до Микули.

Хоч і прокинувся уже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:

— Вічно ви з тими гостинами… Надоїло!

А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».

— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою надоїло.

— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями ув намулі мочили.

Баба таки зжалюється, наливає Соломонові погарчик слив’янки і каже:

— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай мою доброту… Коли будеш нести нам із дідом на могилу чічки, мені маєш усе на єдну квітку ставити більше, аніж старому… бо я дуже добра!

Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і прудкий. От коли десь на роботу, — півдня збираються, радяться, потім рахують, чи це вигідно і, врешті-решт, на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину… як скрипки яворові: кліп-кліп оком — і вже готові.

І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самоповаги, як новенькі долари, вирушаємо втрьох із дому. Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горбами ласкавим польовим путівцем. За літо цей пішничок, носячи на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по голові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, вивішені бабою луфтуватися довкола хати, громадяться ситі хмари. Вони тучні-тучні, і направду чисті-чисті, як перини порядної газдині, могутні й широкі, як наш добрий і щедрий нянько Дунай.

А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно дитячими очима весь час дивиться-озирається невеличка гора, йменована у народі Замковою. Мені весь час здається, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона, пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То й лишилася дитинка-гореня на віки-вічні на другому березі.

У всі пори року наша сільська знаменитість Ловачка — мила, рідна і красива. Але восени!.. Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона, дійсно, немов червонощока і багата верховинська дівка — відданиця: ну прямо таки кров із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся, бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі, видно, уже давно-давно ішли сюди свататися, але, побачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю, так і не наважились підійти ближче. То й загрузли на видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а ті — полисіли, а ще інші — настільки постаріли, що геть зеленими мохами поросли…

Ось і тепер наша Ловачка — немов грудки осіннього золота у долонях щедрої рівнини: палахкотить, манить, вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах… А під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережаться і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади… Обтяжені осяйними гарячими плодами, дерева стоять перед горою тихо, покірно і смиренно. Тепер невинні яблуні нагадують великих блудниць, що вдосталь, — річка-фрай*, навеселилися, набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати Ловачка їх, звичайно, прощає. І блудниці яблуні полегшено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами… І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі яблука в усміхнені трави.

Мине багато земних літ, мине багато