Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Похмуро, тяжко, понуро…
І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять віконечко, відкриють його і останні снопи сонця могутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені усміхнеться…
Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше — печальна верховинська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи із далеких світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях бранних і не менш кривавих полях житейських.
І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином і заплачу…
І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої сльози…
За чим плакатиму?
За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого на храмове свято попри цю гору осінню?
Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже не уявлятиметься загубленою дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом, або ще страшніше, елементом рельєфу.
А може, плакатиму за тими загубленими назавжди у часі і просторі дивовижно-чистими і глибокими очима, у яких побачив своє перше кохання?..
А може?..
Але заходитиме осіннє сонце… На обличчі Ловачки помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умовкатиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози, скаже:
— Не плач, татку… Он, дивись, там, на горі, ангели білі стоять… І всі радуються, а ти плачеш…
Але це все буде через багато літ земних, через багато страждань людських. А поки-що ми йдемо утрьох на храмове свято через мою дитячу осінь, немов через щасливий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не говорить про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що все рано чи пізно вертається до витоків своїх — тільки ми уже ніколи не повертаємося у часі, як та волосинка, що впала тобі сьогодні вранці із голови…
Для мене поки-що ця осінь із дідом і бабою — як барвистий циганський прапор, як апофеоз, вершина краси, свято молодого полум’я, яке частіше бездумно спопеляє, аніж мудро гріє!
Отож ідемо собі на храмове свято до стрийка Микули, прозваного у нашій родині Беніто Мусоліні. Він уже багато літ живе у Лавках, селі, що знаходилось від нас на півночі за трьома горбами, або ж, як казали, за трьома козлами. І це небезпідставно, бо Лавки здавен славилися незліченними отарами кіз якоїсь дивовижної чеської породи. Тому у нас ще частіше Лавки називали Козячою Чехією. А нашу стрийну — дружину Микули — за її дрібненький зріст, але безбожно войовничу натуру ми любовно нарекли Чеською Мікробою. Мусоліні і Мікроба мали ще двох дітей — сина Петра та доньку Гафію на прізвиська Вірус і Бактерія. Така собі, як видите, колоритна сімейка паразитів. Гоп-стоп! Тут зупиняю свою оповідь… Читачеві, який постійно спотикається і буде надалі зустрічатися із чудернацькими прізвищами і географічними назвами, мушу дещо прояснити. Отже, почну з географії…
Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на Небесі — так із незапам’ятних часів називали присілок, який, як злодій, втік від людей до найвіддаленішої і найвищої окраїни села. Втім, у нас й інші околиці та окремі частини села мали не менш екзотичні й привабливі назви. Скажімо, одразу під нами, у затишному видолинку, лежала Аргентина. Із нею сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палестина межувала із південною частиною — Мексикою. Від нас, із Небесі, брала початок дуже бесідлива і прудка річечка, яку нарекли Амазонка. Мали ми в селі ще й багато інших достоїнств. Приміром, наша греко-католицька церква знімалася на двох горбах, які любовно нарекли Балканами. А ось невеличкий римо-католицький костьол підносився у наймальовничішій долині, йменованій Ватиканом…
Цим дивовижним у тутешніх краях назвам пояснення дуже просте: наші люди постійно колесили світом у пошуках заробітків. А коли поверталися додому, скуповували за зароблені дудки землі і оселялися в різних кутках, а далі — хто й сам, а хто просто зо сміху — йменували ті поселення назвами держав й континентів, де газди заробили красні гроші й купували за них земельні угіддя. Власне, це була своєрідна данина вдячності великому світові, який — що б там не таляпала всяка пропаганда — ніколи не давав загинути й померти із голоду бідному на долю закарпатцю.
Забігаючи на десятки літ, скажу: через таку різнофайтову географію рідного села я вельми часто потрапляв у делікатні ситуації. Ніколи не забуду, як усередині 80-их років минулого століття їхав із відомим столичним академіком додому. По дорозі зустрів двоюрідного брата на прізвисько Піночет. Зупинив машину, привітався і поцікавився, хто вдома? Брат, не змигнувши, мовив:
— Та пак фрас’го знає: няньо ще затемна пішов у Палестину за самогонним апаратом. Мама дись годину тому почалапала садити у Бразилію крумплі, а Кенеді погнав у Аргентину корову до бика, хіба лем буде Марія Ейзенхауерова. Вона тепер, у великодний піст, каждий рано йде молитися у Ватікан. Але в такий час уже точно дома!
Впродовж нашої щирої братньої бесіди столичний академік тріщив здивовано очі то на мене, то на Піночета. А коли машина рушила, із якимось здивованим переляком спитав:
— Слухай, Митре, у вас усі дома?..
— Не знаю… Приїдемо, то увидимо, — відповів нелукаво я.
Це щодо географії, а ось прізвиська — у них своя Історія. Все наше різнофайтове колоритне село можна зібрати під прапорами трьох прізвищ: Слов’яни, Жидики і Шваби. І коли дотримуватись етики і називати людей виключно за паспортом, у нас раптом виявиться, скажімо, по два-три десятки Дмитрів Михайловичів Слов’янинів, Петрів Івановичів Швабів, Іванів Степановичів Жидиків… Ось і спробуй, суддя чи прокуроре, не зломивши голови, серед багаточисельних двійників знайти саме ту особу, по якій темниця плаче. А ось назви прізвисько — і тобі одразу вирахують, кого потрібно, назвуть адресу. А якщо попросиш — проведуть, а по дорозі ще й таку характеристику випишуть, що, даю чесне слово, з нею не приймуть ані в одну тюрьму світу. Прізвиськами, як правило, нагороджували за кількома ознаками: характером, подібністю,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери», після закриття браузера.
