Читати книгу - "Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці"

Поїхав хазяїн, а Іван сів на коня, об’їхав село і сказав хлопцям:

— У нас є п’ятсот овець. Будемо їх різати. Приходьте всі. Мені шкіри, а м’ясо вам.

Збіглися всі і порізали хазяйських овець. М’ясо люди собі забрали, а шкірами Іван встелив дорогу, щоб не гуркало, як буде їхати пан. А щоб панові було видно, як вдень, підпалив скирту.

Приїхав хазяїн, побачив, що нема овець, і знову радиться з жінкою. Та й вирішили: «Треба його знищити».

Покликав хазяїн Івана і каже:

— Будемо переїжджати на нове місце. І ти поїдеш з нами.

Та й поїхали вони. Їхали вночі попри став, а хазяїн каже:

— Тут перепочинемо, а вдосвіта поїдемо далі.

І шепнув хазяїн жінці, щоб, як лягатимуть спати, стелилася коло нього, посередині, а Іван хай лягає скраю від обриву. «Він засне, і ми скинемо його у став».

Так вони й зробили: ліг хазяїн, потім жінка, а Івана поклали коло обриву. Як заснули, Іван потихеньку відкотив жінку на край, а сам ліг на її місце. Хазяїн прокинувся серед ночі, ухопив свою жінку за ногу і скинув у воду. Він думав, що то Іван.

Як розвиднілося, хазяїн устав. Дивиться, Іван тут, а жінки немає. Схопився й Іван.

— Може, вам не подобається? — питає Іван хазяїна. — Може, ви сердитеся?

— Як не сердитися, коли хазяйство пропало і жінки нема.

— То давайте сюди свою торбу з грішми.

І хазяїн віддав йому торбу з грішми та й каже:

— Роби зі мною, що хочеш, тільки не кидай у став.

Іван йому:

— Мої брати покалічені навік. То я й вам те зроблю, — і відрубав хазяїнові носа.

Приходить Іван з тими грішми додому, а його брати пізнали торбу.

— Це торба хазяїна, в якого ми служили.

А Іван каже:

— Як я дурний, то будьте ви розумні. Беріть гроші та йдіть до якогось лікаря. Може, він вам носи попришиває; щоб були на людей схожі.

Але брати не знали, куди йти. Та так і жили без носів.

Кінь Горбіньок

Жив-був мужик ні в которому селі, просто неба на землі. Було в нього три сини: Данило, Гаврило і Ванька-дурачок. Посіяв він жито під селом. Почало щось те жито спасати. Каже батько до синів:

— Треба йти стерегти.

День відходить, ніч приходить, старшому синові Данилові в калавур іти приходить. Бере він вила, топор і відправляється в дозор. Темна ніч настала, калавурщика слабість напала. Калавурщик як мужик заховався в сусідки під пасільник.

Ніч відходить, день приходить, калавурщик до-дом’ приходить.

— Ей ви, сонні браття, чого ви спите? Брату двері створіть. Я ж бо цілу ніч не спав, калавур держав. Від голови до ніг дощ мене зілляв.

День відходить, ніч приходить, середущому сину в калавур іти приходить. Бере він вила і топор і збирається в дозор. Темна ніч неясна стала, калавурщика слабість напала. Калавурщик із своїм дозором ночував у сусідки під забором.

Ніч відходить, день приходить, калавурщик до-дом’ приходить.

— Ей ви, сонні браття, ви не спіть, брату двері створіть. Я ж бо цілу ніч не спав, калавур держав. Від голови до ніг дощ мене зілляв.

Він увійшов, умився, вліво, вправо поклонився. Питає його батько:

— Як, Гаврило?

— Все благополучно.

День відходить, ніч приходить, самому меншому синові Ванькові в калавур іти приходить. Каже йому мама:

— Йди, Ванюша, вже ти, тобі в калавур приходить час іти.

Ванюша на печі сидить, в ніс пісні співає і вухом не веде. Каже йому батько:

— Йди, Ванюша, батько тобі купить сіру шапку, сірий костюм і жовті чоботи. Тільки йди, Ванюша.

Ванюша з печі злізає, все лахмаття на себе надіває, цілушку хліба за пазуху кладе і в калавур іде.

Сів він під кущем і озирається кругом. На небі зірниці щитає і цілушку хліба уплітає. Глянув він під рукавицю і заздрів білу-білу кобилицю. Підійшов Ванюша і скочив на неї, тільки задом наперед. Стала та кобила бігати полями, горбами, долинами. А він говорить:

— Я не прост, я держусь тобі сильно за хвост.

Та кобила почала проситися:

— Пусти мене, Ванюша, я приведу тобі коня Горбінька. З золотою гривою, з золотими вухами. Іван говорить:

— Ні, не пущу, ти перше приведи.

Кобила побігла до лісу. Як заіржить! Іванко чує, кінь біжить, земля дрижить, йому з вух пара садить. Приїжджає Іванко додому.

— Ей ви, браття, чого спите?! Не спіть, брату ворота відтворіть! Я ж бо цілу ніч не спав, я вам ворога спіймав…

А я накосила сінця накруг хлівця. Файна моя казка без кінця?

Три чарівні кантари

Було раз що не було. Жив один чоловік, котрий мав трьох синів, молодший — дурнякуватий.

Похворівся чоловік і перед смертю наказав старшому сину ночувати на його могилі першу ніч, середущому — другу ніч, а молодшому — третю…

Як вмер отець і похоронили ‘го, треба було йти на могилу ночувати. Старші сини боялися, думали, що отець вийде з гроба і замучить їх. І порадилися, що пошлють замість себе дурнякуватого… Та якщо загине, не велика біда…

Каже старший:

– Іване, іди замість мене на нянькову могилу.

— Я піду, чому ні…

Пішов і ліг на могилу. О дванадцятій годині встав отець з гроба і передав Іванкові кантар.

— Понеси під міст і поклади так, аби ніхто не знав…

Поклав Іван кантар під місток і вернувся до хижі. Браття лиш очі витріщили, бо думали, що отець замучить його…

— Чи ти був на могилі?

— Ой, був…

— Та що тобі нянько казав?

— Вам нич до того…

Браття думають: дурний, напевно, ніде не був.

На другу ніч треба йти середущому.

— Брате, — каже він, — іди замість мене…

– І піду, чому ні?

Іван ночував і другу ніч на вітцьовій могилі і знов отець йому дав кантар…

Сховав кантар під місток і вернувся до хижі. Браття ще більше чудуються, що Іван залишився живий… Треба йти і третю ніч. Ліг Іван на могилу і чекає. О дванадцятій годині вийшов отець з могили і дав молодшому сину й третій кантар:

— На, сину, та поклади під місток, аби ніхто не знав. А як будеш кудись іти, буде тобі у пригоді.

І благословив сина.

Дома Іван сказав, що нянько його благословив. Тепер пішли на могилу і старші браття, але отець уже не з’являвся…

Раз у тому селі, де жили браття, оголосили, що цар хоче віддавати свої доньки.