Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Схильність Г. П'ятакова до фракційності виявилася також у намаганні провести на загальноміській конференції резолюцію в дусі теорії «перманентної революції». Він прагнув це зробити, користуючись відсутністю на конференції Є. Бош і А. Іванова, які ще не повернулися з VI з'їзду РСДРП(б). Непослідовність Георгія Леонідовича у теоретичних питаннях призвела до того, що він особисто, а також члени комітету кілька разів протягом літа – осені 1917 р. входили до Центральної Ради, а через короткий час залишали її, позначилася на його ставленні до Передпарламенту, в інших питаннях стратегії і тактики.

Істотні розходження в лінії, що її дотримувався обласний комітет РСДРП(б) Південно-Західного краю, очолюваний Є. Бош, яка після VII конференції міцно стала на ленінську платформу, і позиції Київського міського комітету партії під керівництвом Г. П'ятакова обумовили конфліктну ситуацію, в яку змушений був втручатись ЦК РСДРП(б).

Та й Г. П'ятаков був здатен до тверезого самоаналізу, визнання помилковості своїх дій. Енергію ж він виявляв виняткову, організаторські здібності мав великі, революційній роботі служив самовіддано. Тому й авторитетом користувався немалим. У вересні 1917 р., після прийняття Київською Радою робітничих депутатів більшовицької резолюції про владу, Г. П'ятакова обирають головою Виконкому Ради. В Жовтневі дні він очолив Військово-революційний комітет по проведенню збройного повстання, проте відразу був заарештований військами штабу Київського військового округу, через кілька днів звільнений повсталими робітниками і солдатами. На початку листопада 1917 р. він був відкликаний до Петрограда, де взяв участь в оволодінні Державним банком, працював спочатку помічником (заступником) керуючого, а потім комісаром (керуючим) Державного банку. Г. П'ятаков усі свої сили віддавав торжеству справи революції, вважав її своєю кровною справою. З початку 1918 р. він намагався працювати ніби за двох – за себе і за свого старшого брата – більшовика, керівника Київського ВРК Леоніда Леонідовича, що, як з'ясувалося після визволення Києва від військ Центральної Ради, мученицьки загинув у грудні від рук гайдамаків. Тіло покійного знайшли біля Києва, на Посту Волинському. «Труп був у жахливому стані – видно було, що його мучили перед смертю, – писав Георгій Леонідович, – досить сказати, що на місці серця була глибока воронка, висверлена, очевидно, шаблею, а руки були зовсім порізані; як пояснювали лікарі, йому живому висвердлювали серце, і він конвульсивно хапався за клинок шаблі».

У період Брестських переговорів Г. П'ятаков входив до фракції «лівих комуністів», через розходження з ленінською лінією ЦК залишив відповідальний пост і відбув в Україну, де взяв активну участь у відсічі австро-німецьким окупантам. Гостро переживаючи біль своїх земляків, не допускаючи ні на мить думки, що можна здалеку спокійно спостерігати, у яку скруту потрапляє рідний народ, яку біду, наругу він переживає, Георгій Леонідович вважав за необхідне, обов'язкове розділити разом з трудящими краю випробування долі. Про свою діяльність в той час він скромно писав: «Вступив до загону Примакова, в якому виконував різні посади: вів політроботу, випускав газетку «К оружию!», чинив суд і розправу, їздив у розвідку і був кулеметником». Революційний запал, готовність до самопожертви, чесність, щирість притаманні Г. П'ятакову, Є. Бош, М. Лебедеву (останні теж з «лівокомуністичних» міркувань залишили відповідальні пости в уряді Радянської України), стали складовою частиною хай тимчасового, але ж успіху у відсічі австро-німецькій навалі на Полтавській дільниці фронту (такі успіхи були в той час поодинокі).

З «лівокомуністичними» поглядами Г. П'ятакова, його гарячою натурою, нездатною на примирення з несправедливістю, значною мірою була пов'язана і його позиція у питанні про утворення Комуністичної партії України. На Таганрозькій партійній нараді (19—20 квітня 1920 р.) він відстоював ідею створення самостійної Комуністичної партії України, зв'язаної з РКП(б) через міжнародну комісію (III Інтернаціонал). Обраний до складу Оргбюро по скликанню з'їзду більшовицьких організацій України, а також до Повстанського Народного Секретаріату («дев'ятки»), Г. П'ятаков у практичній роботі надавав перевагу відновленню Радянської влади в Україні шляхом збройного повстання. При цьому він переоцінював внутрішні можливості революційного руху, розраховуючи головним чином на стихійні виступи українського селянства. Г. П'ятаков недооцінювував виняткового значення партійних організацій у підготовці повстання, а також такого важливого чинника революційної боротьби в Україні, як допомога Радянської Росії. Незважаючи на те, що необхідні умови для повстання ще не визріли, що передчасний виступ може призвести лише до поразки революційних сил, Г. П'ятаков прагнув до утворення окремої Компартії України, розраховуючи використати її для реалізації курсу, відмінного від лінії ленінського ЦК РКП(б), зв'язаного умовами Брестського миру, які не мав можливості порушити. Про це переконливо свідчать матеріали, надруковані в «Коммунисте» – спочатку органі Оргбюро по скликанню І з'їзду КП(б)У, а з липня 1918 p., після утворення Компартії республіки – її центральному друкованому органі. Причому вплив Г. П'ятакова на спрямування цього видання був відчутним – у восьми номерах, що вийшли, за його ж редакцією, вміщено 15 його матеріалів.

Важливу роль відігравав Георгій Леонідович на І з'їзді КП(б)У Він відкривав з'їзд від імені Оргбюро, був обраний до складу президії з'їзду, виступав з доповіддю «Політичне становище і завдання партії», підготував резолюцію з цього питання, брав найактивнішу участь в обговоренні принципово важливих резолюцій «Україна і Росія», «Про ставлення до так званих Рад, «Про партію», виголосив заключну промову. Всього у протоколах з'їзду зафіксовано 44 виступи Г. П'ятакова:

з доповідями, промовами, заявами, пропозиціями, доповненнями, поправками, роз'ясненнями, запереченнями, репліками тощо.

Делегати здебільшого схвалювали лінію, відстоювану Г. П'ятаковим, голосували за пропоновані ним рішення, резолюції. Однак він змушений був поступитися правим у корінному питанні – про принципи утворення КП(б)У. В концентрованому вигляді позиція Георгія Леонідовича представлена у зробленій ним заяві до голосування по резолюції «Про партію»: «Вважаючи, що 1) організація Комуністичної партії України має величезне позитивне значення в розумінні встановлення єдиної, визначеної лінії боротьби пролетаріату проти загального ворога, що організувався в окрему державу, що 2) своєрідні умови боротьби на Україні не можуть дозволити ЦК РКП дійсно керувати боротьбою комуністів на Україні, що 3) повинен бути встановлений найтісніший практичний зв'язок з ЦК РКП, але збережена формальна незалежність КПУ від РКП аж до моменту державного об'єднання України і Росії, – частина з'їзду вважає за необхідне утворити формально незалежну від ЦК РКП КПУ як частину всесвітньої Комуністичної партії.

Але зважаючи на те, що вирішальне значення має об'єднання всіх комуністичних організацій на території України з утворенням свого ЦК і своїх з'їздів, що відсутність формального зв'язку з РКП вирішального значення не має, що частина з'їзду ставить це питання в ультимативній формі в розумінні відколу її у випадку