Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На запах м’яса 📚 - Українською

Читати книгу - "На запах м’яса"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На запах м’яса" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 100
Перейти на сторінку:
біля човнів, подалася до засмаглих чоловіків, що вони ремонтували двигун для човна біля невеличкої майстерні на берегу. Лопотіла щось, вказувала на Гороха.

Повернулася засмученою.

— Шкода… Гільєрмо б дав човен покататися, та двигун зіпсувався.

— Може, я гляну?.. — запропонував Толя, пішов до чоловіків.

За десять хвилин витирав засмальцьовані руки, ніяково усміхався італійцям: ляскали чужинця по плечу, жестикулювали активно-здивовано — мовляв, нам тебе Діва Марія послала! Другий день із двигуном мордуємося, а ти раз — і зробив!

— Та там справ… — відповідав, ніби винен у чомусь.

Двигун бурчав, ніс легке суденце у відкрите море. Соля керувала. Толя дивився на острів — жовте кам’яне містечко з черепичними дахами починалося від берега, піднімалося в скелі, наче намагалося побороти їх, і над теракотовими дахами нависали сірі, порослі кущами крутояри. Наче картина в рамі зі скель. Вони розповзалися від містечка праворуч і ліворуч до обрію, лишали між морем і суходолом вузьку прикордонну піщану смугу.

Толя глянув на дівчину розгублено.

— Я вдома… на Удай любив їздити… Рибу ловити…

Того вечора повернувся до вагончика біля будівництва настільки збентеженим — не тільки Козлюки помітили, навіть робітник-італієць, що він на фермерській олійні працював, язиком зацокав, до Толиного лоба руку приклав: не захворів часом?!

— Дідько! Ти доплаваєшся, що зляжеш! А хто працюватиме? — розсердився Іван Козлюк.

Та вже наступного ранку хлопець так затято місив цемент із піском і водою — робітники не встигали цеглу підносити, щоби на розчин класти.

— Ти теє… пригальмуй! Куди розігнався?! — бурчали на хлопця.

Горох горів: здавалося — переробить за день усе, що за тиждень зробити має, скоріше до Солі помчить.

Соле міо… От же в’їлося! Шість довгих діб тільки одне в голові: «Соле міо!» Уночі падав на жорсткий матрац у вагончику поряд із братами Козлюками, відрубався, тільки одне тривожило — щоби хоч уночі не бурмотіти під ніс: «Соле міо…»

За шість діб — вихідний. Сховався посеред оливкових дерев, зателефонував Соломії.

— Ой, Толечко… А я не можу, — прощебетала. — Сьогодні Іоланта вихідна. Хочеш, погуляє з тобою? Їй тут теж нудно.

— Не хочу! — відповів різко.

Соломія замовкла на мить, Горохові здалося — дихає в трубку сердито.

— Солю… Вибач.

— А знаєш… — сказала. — Приходь до нас.

— До кого «до нас»?

— До мене. І синьйори Марії. Вона ж тебе запрошувала. На каву. Не боїшся?

— Уже йду… — відповів хрипло від хвилювання.

Брати Козлюки за родичем чатували.

— Куди?!

— До містечка піду, — знітився. — Юля сердиться. Що не передаю нічого. Куплю чогось… італійського.

Аргумент справив враження. Василь з Іваном навіть згадали власні сім’ї, підхопилися родичу компанію скласти, та в старшого, Василя, у попереку стрільнуло. Матюкнулися, залишилися у вагончику: Іван Василеві спину медом із горілкою розтирав, бо Козлюки, вони такі: родина понад усе.

Горох перехрестився подумки, помчав до містечка.

На крутій вуличці розчахнулися важкі двері поважного старовинного будинку: знадвору сонце — усередині темрява. А Гороху все навпаки: Соля усміхнулася — увесь дім засяяв. Піднімався мармуровими сходами на другий поверх за дівчиною, серце калатало.

— Солю… Я тістечок купив. Незручно якось із порожніми руками.

— Пані Марія полюбляє солодке, — тільки й усміхнулася дівчина.

Вітальня, у якій у кріслі за круглим столом, покритим білосніжною скатертиною, куняла сухенька синьйора Марія, так вразила хлопця, навіть привітатися забув. Кивнув приголомшено, косував оком. Так он про який дім він мріяв, коли купив двоповерхову хату в Прилуках. Щоби так, як тут: стеля метрів п’ять заввишки, важкі дерев’яні балки, білені стіни й рипуча підлога. Гобелени на стінах, світлини у вигадливих рамах, дзеркала, меблі з такою виразною історією — хочеться провести по них долонею, прочитати, дізнатися… А Юлька всю ту мрію гіпсовою колонною «під мармур» розчавила…

— Синьйоро Маріє… У нас гість… — Соломія торкнулася хазяйчиного плеча.

Старенька розплющила очі, увіп’ялася в Гороха гострим оком: вивчала хвилини зо дві. Ручкою махнула, обернулася до Соломії.

— Аморе… — Вказала на хлопця.

Соля розсміялася. Лопотіла щось італійською, махала ручками: «Ні, ні… Будемо краще лимонад пити. Гість тістечок приніс». Синьйора Марія погодилася одразу, їла ніжні кремові тістечка, розпитувала хлопця все більше про родину: де мати-батько, чи має братів-сестер, чи одружений…

— Ні, — збрехав Горох, почервонів, зиркнув на Солю.

— Тс! — Приклала пальчик до вуст, очима — на хазяйку.

Бабця спала в кріслі — сопіла тихо, тримала в руці недоїдене тістечко.

Соля обережно забрала недоїдок, поклала на тарілку.

— Ходімо, — прошепотіла. — Покажу свою кімнату.

Отам усе й сталося. Горох увійшов до спокійної, як тихе озеро, привітної кімнати з біленими стінами — ліжко з блакитним покривалом, вішак, що з нього стікають Солині сукні, тумбочка зі світильником, на підлозі книжки італійською, комод чорний, мов із пекла, біла невагома портьєра на вікні.

— Сідай! — Соля першою всілася на ліжко, бо більше присісти було ніде. — Отут і живу.

Толя присів поряд. Знітився, косував навкруги.

— Гарно… — видушив. — А бабця… «Аморе» казала. Любов. Думає, що ми… — фрази на половині рвалися. — А ти — ні! Так?..

— А ти? — усміхнулася Соля, зазирнула хлопцеві у вічі.

Толя хотів сказати «люблю», та згадав берег Удаю, голу Юльку, невтримне жадання й пофіг, що казати. Ні, то не те. Не так. Ех, шкода, гарне слово замазав. Згодилося б…

— Не можу без тебе, — сказав тоскно. — Думаю і думаю… Тільки б побачити.

Глянув у чорні очі. Соломія не усміхалася. Дивилася дивно, ніби ворожила, вуста вікриті шепочуть щось ледь чутно. Толя простягнув руку, торкнувся Солиної щоки.

— Де ти взявся?.. Нащо я рятувала тебе… — прошепотіла дівчина відчайдушно й гаряче, обвила хлопцеву шию, припала вустами.

Толя задихнувся, до очей підступили зрадливі, геть недоречні, зайві сльози.

— Сонце моє… — як ту молитву. — Де ж мені бути, коли ти тут…

Ніхто раніше не дарував хлопцеві стільки пристрасті й чуттєвої ніжності. Блакитне покривало — небеса. Пливли ними — усе навкруги завмерло, час зупинився. Тільки і є на ввесь білий світ двоє юних щасливих, що тільки в них і вистачає радості рухатися, а всі навкруги застигли-задивилися…

Толя довго не міг розімкнути обіймів. Усе цілував чорні очі, шепотів: «Моя єдина…» Підвівся на ліжку, підхопив Соломію на руки, та у вітальні раптом грюкнуло щось.

— Ой… — прошепотіла дівчина.

1 ... 65 66 67 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На запах м’яса"