Читати книгу - "На запах м’яса"

Злетіла з хлопцевих рук, вскочила в легку сукенку, обережно вислизнула з кімнати. «Певно… і мені вдягнутися треба», — зметикував Горох.

Ледь встиг. За хвилину у двері хтось тихо постукав.

— Хто там? — спитав Толя пошепки.

До кімнати зазирнула смаглява найманка Іоланта з Молдови.

— Ходи за мною. Я тебе виведу… — прошепотіла. — Та тільки ж тихо…

Горох сунув за дівчиною до чорного виходу у внутрішньому дворику, крутив головою: а Соломія… Соля де?

— Зателефонує, — чемно повідомила молдованка Іоланта, коли Горох уже тупцював посеред вулички. — Та йди вже звідси швидше!

Ага… Як дременув. Добіг до моря, сів на пісок біля самих хвиль. Хотілося всього й відразу: сміятися, пити вино, співати пісень і голосно волати на ввесь світ, що щастя є…

— А-а-а… Гільєрмо! Привіт! — Побачив знайомого рибалку, посунув до нього. Тиснув руку, показував на човен: мовляв, якщо проблеми — гукніть.

Гільєрмо кліпав повіками здивовано — чудні ті слов’яни! — кивав: усе окей.

— А це… бутік тут у вас якийсь є? — спитав Горох. — Бу-тік! — повторив по складах.

Того дня все тільки Соломією освячувалося: перебирав шмотки в чистенькому магазинчику біля пристані, роздивлявся жіноче взуття в крамничці поряд, усередині пломенів вулкан — Соломія, соле міо… Отака сила — любов: забув, що для дружини купував, найкраще, найкоштовніше вибирав: Соломія, соле міо… А все, що з любов’ю, хіба гріх?

Тільки коли до вагончика наближався, схаменувся — спробував загасити радість, що вона попереду хлопця мчала.

— Показуй! — Брати Козлюки обдивилися обнови для Толиної дружини, головами закивали схвально: красні речі, не шкодуєш на Юльку грошей, молодець…

— А що там ще цікавого? — спитав Іван.

— Нічого. — До стіни відвернувся, усміхається: «Соле міо…»

— Наступного разу з тобою підемо, — почув Василів голос.

Тої ночі Горох не заснув. Поряд Козлюки хропли-попереджали: «Дивись нам, Только! Зуби повибиваємо!» «І що його робити? — мордувався подумки. — Ніяк не можна, щоби Козлюки дізналися… Мені що? Аби Солі не зашкодили». До ранку таких планів набудував — наче нову нафтову платформу в Північному морі самотужки спорудив. Спершу вирішив: запропонує Соломії біля моря зустрічатися на тому місці, де вона його врятувала. Потім вирішив, що тихцем прокрадатиметься до її кімнати. Можна через вікно, бо прямо під крайнім ліворуч якась квітуча і взимку незнайома деревина гілля розкинула. Чи, приміром, Гільєрмів човен… Заплатить рибалці, візьме човен і чекатиме Соломію десь у бухті поблизу містечка. Та всі ті плани руйнувала одна проста думка. «Чом ховаємося?» — спитає Соломія. «Бо я жонатий, а поряд зі мною двоє дядьків дружининих крутяться…» Та Горох краще вдавиться, ніж Солі зізнається.

Згадав про Юльку.

— І понесло ж мене на той Удай?! — засмутився. Почав рахувати. У вересні малолітка вже вагітною була. Нині лютий. Шість місяців. Ще три, і народить.

— Де ж мені тебе виглядати, Солю? — прошепотів.

Соломія зателефонувала наступного ранку, та так несподівано — Толя саме розпаковував пластикові вікна, що їх привезли з Рагузи. Дядьки поруч горбатилися.

— Хто це? — здивувався Іван.

— Може, помилилися. — Хлопець відійшов на пару метрів, приклав до вуха мобільний. — Алло…

— Хочу бачити тебе! Сьогодні, — низьким схвильованим голосом прошепотіла Соломія. — Увечері… Біля човнів Гільєрмо.

— Вирвуся… — пообіцяв. Розхвилювався — не зміг втримати радісної усмішки.

— Хто дзвонив?! — підозріло насупився Василь.

— Не знаю… Мова в них чудна. Квесто-песто-сісто… Про що балакають?.. — До вікон побіг, ухопив два одразу, попер до складу. У голові паніка: як вирватися?

Коли сонечко позіхнуло розслаблено: «Ще працює хтось? Кидайте вже, бідахи!» — зупинився посеред складу, де бригада саме закінчувала вікна вставляти, ляснув себе по лобі.

— Трясця матері! Я ж учора здачу не забрав, коли Юлі босоніжки купував! Блін, а я думаю: що мені цілий день спокою не дає. П’ятдесят євро дав, а вони сорок коштують. Десятку просрав.

— Йолопе! — вилаявся Іван. — Біжи скоріш! І черевики ті візьми! Може ж, совість мають.

— Чека вистачить.

Летів-співав, реготав — твою наліво! Обвів Козлюків навколо пальця — ще не раз зможе. Домчав до містечка, перевів дух, пішов до бухти.

Соломія сиділа на розкладеному пляжному шезлонгу біля хвиль. Дивилася в море.

— Сонечко моє…

Озирнулася. Чорні брови звела.

— Ну, що ти зі мною робиш?! — запитала з розпачем.

Горох знітився. Присів поряд, обійняв.

— Тихо, тихо… Усе добре… Сонце моє…

Вона тицьнулася лицем у його груди. Шепотіла щось тихо — не розібрати.

— Солю…

Очі підвела.

— Попливли…

— Зараз? — Горох роззирнувся безпорадно: на набережній літні люди за столиками розмовляють. Гільєрмо біля своєї майстерні вошкається, двійко дітлахів у хвилі камінці кидають.

— Попливли… — повторила Соля вперто.

— Та добре…

Жителі містечка з подивом спостерігали за двома пришелепкуватими чужинцями — певно, геть хворі чи напилися. У повітрі градусів п’ятнадцять, у морі — стільки ж. Хмари набігли, дощ збирається. Та й ніч! Куди вони лізуть? Навіть Гільєрмо сполошився, пішов до Солі й Гороха, що вони вже роздяглися, взялися за руки, ішли у хвилі.

— Стоп! Стоп! Баста! — кричав.

Соломія щось гукнула йому весело. Гільєрмо зупинився.

— Що ти сказала йому? — запитав Горох.

— Що ти — чемпіон із плавання… — розсміялася.

Чудна дівка. Вела його в чорну безодню, шепотіла щось затято.

— Не видно… Ніч. Нас уже не видно, — зуби цокотять. — Ще кілька кроків.

Горохові вже по плечі.

— Попливли? — запропонував наївно. Зиркнув на суцільну чорноту перед собою: добре, хоч хвиль нема.

Соломія обхопила хлопцеві плечі, притислася до нього — забув, що ноги в холодній воді віднімаються.

— Нема де більше кохатися, любий… — сказала. — А тут можна… ніхто не побачить…

То — розкіш, втіха: гріти холодне море гарячими тілами, сплестися такою тугою косою — тільки розрубати вийде. Цілувати солоні Солині губи, колихати її, мов малу дитинку, кружляти навколо неї птахою, змією, рибою…

— Солю… Жити без тебе не можу. Поїхали звідси!

— А як робота твоя?

— Іншу знайду.

— А моя робота?

— А ти не працюватимеш. Чи в Україну повернемося. У мене дім великий у Прилуках. Два поверхи, усе там усередині є — меблі нові, посуд, білизна. Усе! «Мазда», моторолер, — перераховував гарячково.

— Ого! Та ти багатий!