Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

за тих умов було колосальне, майже неможливе. Група болшевиків на чолі з В. Леніним — це соціялістичні «начьотчікі», політичні сектанти, які вміли лише дебатувати до безконечности параграфи свого талмуду — «Капіталу» К. Маркса. Зорганізувати щось, навіть в розмірі одної губернії, була несила тим теоретикам–балакунам. А про таке величезне мілітарне, економічне і політичне завдання, як підбій України силами (керівництвом) тих нездар, — смішно було і думати. І тоді тим балакунам–нездарам прийша на поміч стара провідна верства нації; старий генералітет зорганізував наново армію; старі державні адміністратори налагодили якийсь лад; старі економісти й інженери пустили наново в рух економіку країни; старі жандарми приборкали розбещену юрбу та тих дурних інтелігентів, які не розуміли московської історії.

Мілюкови–Кєрєнскіє, не розуміючи причин фіяска Петра І, В. Ґоліцина, М. Сперанского, Н. Лоріс–Мєльнікова та запоморочені власними мітами про «хароший рускій нарот», хотіли, як і згадані попередники, НАКИНУТИ згори московському народові якраз те ЧУЖЕ, чого їхній народ не лише не розумів, але й своїм здоровим національним інстинктом цілком слушно боявся. Тому–то він і викинув на смітник історії змавповані з європейських «свободи» разом з їхніми недолугими перекладачами — розігнав на чотири вітри «ґаварілку» (Учрєдитєльнає сабраніє), а поставив на трон нового царя В. Леніна. Себто повторив те саме, що робив у 1702 р., 1730 р., 1860 р., 1881 р. Москвини повернулися до своєї старої традиційної національної держави з–перед 1855 року. І це вони негайно зазначили і символічно — перенесли свою столицю з інтернаціонального, трохи європеїзованого виглядом і почасти духом «вікна в Европу» — Петербурга до старої консервативної, національної виглядом, духом, традиціями і населенням матушки Москви. До Кремля Івана IV, до його апрічіни, до старого батюшкі (цим разом без додатку «цар»), до «старіни радной», до Москви філофеїв, аввакумів, до міста, де «тут рускій дух, тут Русью пахнет». Також символічним є факт, що теперішня в’язниця НКВД на Луб’янці стоїть точнісінько на тому самому місці, де за Івана IV стояв Питошний Пріказ (це як теперішнє НКВД). Московські царі жили в Петербурзі, але коронуватися завжди їздили до Москви, до праджерел його влади.

Це розуміли і самі москвини. Д. Мєрєжковскій пише: «Ніякої революції не було в Московщині в 1917 році. Бо ж революція — це насильна і нагла зміна старого змісту на новий зміст. Зміна ж самих лише форм — хоч би яка нагла — є лише приспішена еволюція. Тепер в Московщині і в окупованих нею краях бачимо фотографічно точний образ часів Івана IV, Нікалая І, і то в абсолютно ВСІХ царинах життя. Що ж сталося в 1917 році? Перше: ослабла влада, і московський народ своїм нехибним національним інстинктом відчув у тому ослабленні загрозу існуванню імперії, тому і вчинив такий самий бунт, як по Кримській чи Японській війні. Московський нарід інстинктово відчув свій рятунок у насамперед твердій владі. Друге: так само інстинктово московський народ вчинив бунт проти фізіологічно чужого йому духа Европи, який по 1905 році, хоч і дуже слабенькими струмочками, почав просякати в імперію. Моквини підсвідомо відчули в тому русі свого найнебезпечнішого ворога, і вони з жахливим поспіхом замурували всі шпари у «вікні в Европу». Не залізна, але залізо–бетонова завіса спустилася» (Д. Мєрєжковскій. «В тіхом омутє»).

Йому вторує московський письменник А. Масеінов: «Наші (московські) лицеміри кажуть, що московський народ не відповідає за большевизм, бо, мовляв, комунізм є європейською заразною бактерією, яку занесли до Московщини чужинці і нею заразили добрий московський народ. Хай ці лицеміри докажуть, що молоко не квасніє, коли до нього попаде квасна бактерія. Коли ця сама квасна бактерія дістанеться до води, то вода не квасніє, не вурдиться. А чи ж не писав ще в минулому столітті французький історик Ж. Мішле, що «основою життя московського народу є комунізм, що виявився в абщіні?» А чи ж не відповів йому А. Герцен: «Вас, європейців, стримують забобони, а у нас, москвинів, забобонів нема» (за: А. Масєінов. «А дікарях акєанскіх і дікарях рускіх»).

«Так! Ми, москвини, несемо всю відповідальність за большевизм; ми його покликали до життя; він зродився серед нас, на нашій московській землі; він є чисто московське явище, та ще й дуже старого родоводу», — погоджується А. Салтиков («Возрождєніє», 26.ІІ.1931).

В жовтні 1917 року воскрес протопоп Аввакум XVII ст. в душах 80 мільйонів москвинів. Воскресли московські гвардійці XVIII ст. з їхнім «Хатім, штоб. імпєратріца била, как і всє царі–самодержци». Воскресла і широким гомоном відбилася в душах 80 мільйонів святе для них пророцтво Філофєя XVI ст. «Масква — третій Рім, а чєтвьортаму нє бивать», «Масква — всєму міру ґалава». В жовтні 1917 року воскресла величезна сила — МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. Його визнавець і соціялістичний інтерпретатор, націоналіст В. Лєнін переміг. Переміг, бо ж перемогти — це не лише захопити владу (в революції це може зробити кожний демагог), але як її ВДЕРЖАТИ, с. т. загнуздати дикого Москвина. Наші недолуги і донині не розуміють цього і, засліплені московським туманопускатєльством (соціялістичною фразеологією), називають той московський націоналізм «большевизмом», с. т. партійним, а не національним явищем (називають навіть комунізмом), хоч тисячі ясних, як сонце, фактів аж кричать про 100% московський розперезаний шовінізм в СССР.

Соціялістична фразеологія була потрібна москвинам, щоб обдурити наївного хахла та запрягти до свого імперського воза соціялістів в інших державах, і та фразеологія не шкодила москвинан за мирних часів. Але як тільки вибухнула війна і з’явилася загроза цілости імперії, як виникла потреба змобілізувати морально свою націю, москвини негайно — буквально через одну ніч — викинули на смітник всю соціялістичну фразеологію, а на її місці аж зароїлося від яскраво підкреслених московських НАЦІОНАЛЬНИХ кличів. «Хай мужні постаті наших великих предків: Александра Невского, Дмітрія Донского, Кузьми Мініна, Дмітрія Пожарского, Александра Суворова, Міхаїла Кутузова надихнуть вас рускім духом обов’язку перед великою Батьківщиною. За Батьківщину, за її честь, за славу і могутність!» (І. Сталін. «Правда», 5.XІ.1941). Як бачимо, ані словечка про соціялізм чи інтернаціоналізм або героїв цих ідей. Ані словечка про національних героїв інших народів СССР, як, напр., Б. Хмельницький, який чей же не був меншим героєм за згаданих москвинів і також боровся за батьківщину. Не згадано немосковських героїв цілком свідомо, щоб не було жодного сумніву, про яку саме батьківщину мова, для того і не вжито терміну «советский», але цілком виразно «рускій» (дух), с. т. московський.

І цілком справедливо, бо ж в останній війні, за свідоцтвом такого авторитету, як сам І. Сталін, весь московський нарід піддержав савєтскій уряд