Читати книгу - "Хотин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хотин" автора Юрій Володимирович Сорока. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 121
Перейти на сторінку:
носа і готов. Та й мізки добре прочитує. Ось так воно!

На віддалі польські й турецькі війська завмерли, не наважуючись напасти першими. Сурмачі Владислава ще раз засурмили «до бою!» Але відразу змінили гасло на «готуйсь».

— Чи він, пак, грається! — мовив у вуса кошовий.

— Певне, гусари, кат їх мамі, в штани наклали! — почулось із гурту.

— Учора нарадою порішили дотримуватися старої тактики, а сьогодні у поле полізли. З нами не домовилися… Правду кажуть: у Владислава лихоманка. І піхота у таборі… Не розумію нічого, — задумливо промовляв кошовий.

— То пусте, — раптом мовив Петро Кульбаба, — турки у бій не підуть, напевне, ляхи це вже зрозуміли.

Кілька десятків здивованих облич повернулося до колишнього бранця.

— Ти про що? — запитав Шило.

— Ондечки, — Кульбаба вказав пальцем у середину турецького півмісяця, — де Османів бунчук. Бачите?

— Та кажи, чортяко, що там!

— Бунчук є, хоругви немає. І яничарських казанів не бачу. Це ж їхні знамена! Незабаром вони почнуть згортати хоругви і відходити. В Османа звичай: зранку гадати на кості і на летючих птахів. Напевне, сьогодні ознаки несприятливі.

Через годину турки почали згортати хоругви і відходити. Поступово величезний півмісяць заховався у таборі. Навздогін йому глумливо співали польські сурми, марно викликаючи ворога на бойовище.

— Ти, Петре, як у воду дивився! — захоплено вигукнув Сипаха.

— Надивився я на них… — зітхнув Кульбаба.

Поляки продовжували стояти у полі. Владислав вирішив чекати до останнього. Година минала за годиною, а турки не з'являлися. Нарешті виявили себе в іншому.

Коли сонце піднялося вже досить високо, з протилежного берега у крило козакам знову вдарили турецькі гармати, закидаючи городовиків Федора Білобородька дутими стрільнами.

Перша граната вибухнула поблизу невеликого косяку коней, розриваючи і ранячи наполоханих тварин. Один кінь тягнув за собою тельбухи і, захлинаючись надривним криком, біг по табору. Козаки, не вірячи своїм вухам, повернулися туди, звідки долинув зойк, — кінь верещав, як налякана дитина.

— Матір Божа! Тварину за віщо?! — на очах у Сипахи виступили сльози.

Ніхто не відповів. Спливала хвилина за хвилиною, а кінь не вгавав. Сотні очей дивилися на страшну картину і не знали, що діяти. У таборі Білобородька вибухи почастішали.

— Та що вони, душогуби, коня добити не можуть! — не витримав нарешті Семен Шило.

Ніби у відповідь йому до пораненого коня підбіг хтось із козаків і вистрелив йому в голову з пістоля. Вітер відніс хмарку білого диму, і зойк припинився. Тварина повалилась, як підтяте дерево.

Якийсь старшина, очевидно, сам полковник Білобородько, поганяючи коня, несамовито гасав по табору. Віддавав команди й намагався впорядкувати наполохану табірну обслугу. Поряд із ним час від часу виростали вогнисто-білі грибки вибухів. У поміч полковнику, скочивши на коней, кинулося кілька сотників та інших старшин. Незабаром коней і худобу відігнали в поле, а кілька козацьких гармат відкрило вогонь у відповідь. Почалась артилерійська дуель, яка незабаром припинилася: мала козацька армата докидала кулі лише до чорної смужки дністровського берега і не могла дістати турків. Табором пронеслася чутка, що у Білобородька вбито хорунжого, військового кантаржея і півсотні козаків. Були втрати й серед обозної обслуги. Запорожці зняли шапки й перехрестились.

— От люциперова сила, дістали братчиків! — з гіркотою вимовив Максим Горбоніс. Він усе ще був блідий, і під жупаном біліла пов'язка, але у руках мав мушкет, а поряд лежав спис із червоним ратищем.

— Добра смерть, козацька… Дай Бог кожному такої, — сумно відповів сліпий кобзар Пузир, який, спираючись на дебелий дрючок, теж приліз на окоп.

— Коб нам тут з безхліб'я не перемерти… Батьку кошовий, може б то до турків уночі навідатись? — запитливо глянув на кошового Микита.

— Не від тебе першого чую, Микито. Та й сам думав… Сагайдак добрий пан, з тямкою. Тож після вечері зберемося, слово скажу. А поки язики на клямку, — кошовий виразно подивився на запорожців і пішов уздовж окопу до інших куренів.

— А що то він? — стрепенувся Товкач.

— Що-що! Сказано: сиди й сопи у дві дірки. Скажуть після вечері, — невдоволено відповів Микита.

— Та хіба то вечеря!

— Дурний ти, Товкачу, як пень. Кошовий хотів сказати, що сніданок ліпший буде, як Бог дасть. Та тільки патякати менше треба, щоби вивідники бусурманські не дізналися, — спокійно промовив Андрій Кульбаба.

— А я хіба що? Я зрозумів. Лишень думаю: мо', він про що інше…

Перед заходом сонця татари, які були на польському березі Дністра, вчинили раптовий наїзд на залогу, що її Ходкевич виставив біля мосту. Перекривши дорогу на Поділля, вони вирішили зруйнувати ще й міст. Дві тисячі ординців набігли на шанці, у яких півколом зайняли позиції триста піших жовнірів з посполитого рушення. Косоокі вершники кинулися, було, на шанці, але їх зустрів нищівний вогонь із самопалів і гаківниць. Засипавши ворога, за звичаєм, хмарою стріл, вони повернули назад. Після двох невдалих набігів ординці повернулися до коша Кантемір-мурзи, залишивши на полі кількох убитих.

Поляки, що простояли в очікуванні битви весь день, нарешті засурмили гасло «відходити» і завернули кавалерію до табору. Велетенський орел перетворився на літеру «Т», яка поступово зникла за воротами окопів. З останніми променями сонця в обох таборах кашовари роздмухували кабиці.

У запорожців з їжею вже було дуже скрутно. Давно поїли корів та овець, що їх встигли надибати дорогою до Хотина, порожніми лежали на возах мішки з-під муки, зерна й крупи. Було ще трохи сухарів та невелика кількість жита. Його сотники та курінні отамани тримали як недоторканний запас. Тепер ці вози розв'язували, і молодики ручними млинками мололи жито на тетерю. Знайшлося навіть сало, яке тут же топили у великих казанах. У повітрі стояли пахощі ситної їжі, а в очах у козаків сяяли веселі іскорки. Тепер, здавалось, уже весь Низовий кіш був упевнений у майбутньому поході за здобиччю, хоча навколо кабиць розмови велися на сторонні теми. Після вечері, коли був вишкрябаний останній казан, вилизана остання ложка, за наказом кошового, довбиш вдарив у тулумбаси. Гучний бій литавр розлігся і над іншими полками. Козаки почали збиратись у великі кола.

Кошовий Семен Шило стояв на діжці під великою хоругвою війська Запорізького Низового. Навколо нього знаходилась уся військова старшина: військовий суддя, військовий писар, осавул і тридцять курінних отаманів. Тулумбаси забили дрібно і змовкли. У колі запанувала тиша.

— Козаки! — почав річ кошовий, — славне Низове лицарство! Дозвольте мені мовити кілька слів про події останніх днів і порадитись, як чинити далі. Всі ми захищали, захищаємо і захищати будемо далі віру нашу святу і неньку-Батьківщину. Се обов'язок наш і почесна робота. Скажу по правді. Я в вас ніколи не мав

1 ... 65 66 67 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хотин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хотин"