Читати книгу - "Великі сподівання"

понад усяку міру: вона тримала його вдома, коли йому давно б уже було місце в школі. Він мав по-жіночому витончені риси обличчя і був схожий на матір, що, як зауважив мені Герберт, «кожен міг побачити, навіть ніколи її й не бачивши». Тож природно, що він мені куди більш сподобався, ніж Драмл, і що з перших наших веслярських вечорів ми поверталися поруч, перемовляючись із човна в човен, тоді як Драмл плівся одинцем позаду, серед очерету попід навислими берегами. Мов якесь осклизле земноводне, він тиснувся ближче до берега, навіть тоді, коли приплив міг би й прискорити його човна, і таким я й бачу його у згадках: суне ззаду нас у сутінках, в заводі, коли наші два човни прудко розтинають сонячну чи місячну стягу посеред річки.

Герберт став мені найближчим товаришем і другом. Я вділив йому півчовна, завдяки чому він часто бував у Геммерсміті, сам же я, маючи до своїх послуг пів його помешкання, міг часто наїжджати до центру Лондона. Ми, бувало, всякої години дня й ночі простували пішки від одного місця до другого. Породжені враженнями без-досвідної юності та наївних надій, у мене й досі збереглися теплі спомини про цю нашу дорогу (хоч тепер вона далеко не така приємна, як була колись).

Я вже жив у домі містера Покета місяць чи й два, коли туди завітали містер і місіс Камілла. Ця добродійка була сестрою містера Покета. З'явилася й Джорджіана, яку я бачив у міс Гевішем при тій самій нагоді. Вона теж доводилась якоюсь родичкою, ця стара панна, що слабувала на нестравлення і власну манірність підносила до рівня доброчестя, а хвору печінку - до рівня людинолюбства. Вони ненавиділи мене, як можуть ненавидіти тільки захланники, розчаровані у своїх сподіванках. І, звісно, знаючи, що мені усміхнулося щастя, по-рабсько-му запобігали переді мною. На містера Покета вони дивились, як на дорослу дитину, що не тямить, де її вигода, і виказували щодо нього вже знайому мені зверхню вибачливість. Місіс Покет вони жалували зневагою, допускаючи, щоправда,- оскільки ця точка зору кидала певний блідий відсвіт і на них самих,- що їй довелося прикро розчаруватись у житті.

Ось у такому середовищі я й мав здобувати знання. Не довго й часу минуло, як я набрався марнотратницьких звичок і став тринькати такі гроші, які ще два-три місяці [206] перед тим здалися б мені казковими,- єдине тільки, що при всьому тому я не занедбував читання книжок. Але моєю заслугою тут було хіба те, що у мене вистачало глузду розуміти, як мало я знаю. Маючи таких дорадників, як містер Покет і Герберт, я прогресував швидко, а що завжди той або другий був поруч, готовий підказати щось або усунути перепону, то воістину треба було б бути таким дурнем, як Драмл, щоб не скористатися своїми можливостями.

Містера Вемміка я вже не бачив кілька тижнів і одного разу вирішив написати йому, вказавши, що ось такого-то вечора хотів би до нього завітати. Він відповів, що дуже буде радий і чекатиме мене біля контори о шостій вечора. Туди я й пішов і застав його, коли він опускав ключ від каси собі за комір на спину, а годинник саме вибивав шосту.

- А ви не проти пройти пішки до Волворту? - спитав він.

- Яз милою душею, якщо ви згодні,- відповів я.

- Я ще й дуже згоден,- сказав Веммік.- Коли ноги ділий день зігнуті під столом, не завадить трохи пройтися. А тепер я вам скажу, містере Піп, що ми матимем на вечерю. У нас буде тушковане м'ясо - домашнього приготування - і холодна куряча печеня з харчевні. Думаю, курочка буде молоденька, оскільки хазяїн харчевні недавно був у нас за члена жюрі присяжних, і ми дали йому змогу дбсить легко відбутися. Я нагадав про це, купуючи курку, я так і сказав: «Тільки виберіть, яка добра, старий британче, бо ж ми не протримали вас у суді зайвих день-два, хоч і могли б». А він мені: «Дозвольте презентувати вам щонайкращу курочку, яка тільки є у моєму закладі». Я, звичайно, дозволив. Як-не-як, а все-таки майно, та ще й рухоме. До старих батьків ви, сподіваюся, не маєте застережень?

Мені здалося, що це все йшла мова про курку, але він докинув:

- Бо у мене вдома старий батько.

Я відповів, як того вимагала чемність.

- Отже, ви досі ще не обідали у містера Джеггерса? - поцікавився Веммік, ступаючи поруч зі мною.

- Ще ні.

- Він так і сказав мені сьогодні, коли почув про ваш візит. Завтра, мабуть, він запросить вас. А заразом і ваших приятелів. їх троє, здається?

Хоч я й не залічував Драмла до близьких своїх знайомих, але цим разом відповів: [207]

- Так.

- Отож він збирається запросити всю братію.- Слово це аж ніяк не привело мене в захват.- І хоча б чим він почастував вас, частування буде добре. Особливої різноманітності не сподівайтесь, але висока якість гарантується. І ще одне дивацтво у нього в домі,- мовив Веммік далі, помовчавши рівно стільки, скільки пішло б на згадку про економку.- Він ніколи не дозволяє замикати ка кіч двері й вікна.

- І його ні разу не обікрали?

- Отож бо й є? - відказав Веммік.- Він прилюдно заявляє: «Хотів би я побачити такого, хто обікраде менеї* Боже ти мій, та я сам сотні разів чув, як він в нас у конторі казав справдешнім вломникам: «Ви знаєте, де я живу, там дзері ні на які клямки не замикаються. Чого ж вам не кортить заглянути до мене? А пу ж, спокусіться!» Але в жодного з них, сер, не стане духу спробувати щастя, хоч би як він любив гроші.

- Так бояться його? - спитав я.

- Бояться,- відповів Веммік.- Ви б теж забоялиея! Але він усе-таки й хитрун, дарма що виставляється. Срібла не тримає, сер. Все до останньої ложки - з простого металу.

- Тож вони б не дуже й поживилися,- зауважив я,- навіть якби…

- Е, зате б він дуже поживився,- не дав мені докінчити Веммік,- і вони це знають. Він би не один десяток їх на шибеницю спровадив. І загріб би все, що лише можна загребти. Годі й сказати, чого він не зміг би загребти, заповзявшись.

Я задумався про велич мого опікуна, коли Веммік знову заговорив:

- А щодо відсутності срібла, то це, знаєте, діло непроглядне. У річки дно непроглядне, а у нього душа. Ось візьміть ланцюжок від його годинника. "Щиро золотий.