Читати книгу - "Великі сподівання"

- Тут ви вже бували.

- А це хто такі? - запитав я, коли мені знов упали в око два відворотно вищирені зліпки.

- Оце? - перепитав Веммік і став на стільця, щоб зняти обидві бридкі голови, спершу здувши з них порох.- Це дві знаменитості. Славетні наші клієнти, які й нас вивели в люди. Ось цей хлопака (ти, мерзотнику, либонь, уночі злазив і вмочався в чорнильницю,- ач, уся брова в чорнилі!) забив свого хазяїна, і так ладно, що й трупа не знайшли.

- То він такий і був? - спитав я, аж відсахнувшись від людомора, тимчасом як Веммік сплюнув йому на брову й розтер плювок рукавом.

- Такий-такісінький, щоб ви знали! Зліпок зроблено в Ньюгейті, як тільки його зняли з шибениці. А ти дуже до мене був прихилився, ге ж, пройдо? - сказав Веммік, і на пояснення свого ніжного звертання доторкнувся до брошки з дівою та плакучою вербою біля нагробка й урни і докинув: - Спеціально для мене замовляв!

- А ця леді на брошці - якась конкретна особа? - поцікавився я.

- Ні,- відповів Веммік.- Тільки гра його уяви. (А уява у тебе жвава була, ге ж?) Ні, містере Піп, в цій справі не було жодних леді, крім однієї, а та на леді ані-скілечки не скидалася, і урна й увік би її не зацікавила, хіба що була б з горілкою.

Перекинувшись увагою до брешки, Вєммік поставив зліпок і протер брошку хустинкою.

- А цей другий так само скінчив? - спитав я.- Вираз у нього не кращий.

- Маєте рацію,- сказав Веммік,- вираз якнайхарактерніший. Так ніби одну ніздрю зачепили риболовним гачком і смикнули за волосінь. Цей так само скінчив, справді, і такий кінець тут цілком природний, [203] можете повірити. Він підробляв духівниці, цей різун, а також, здається, вкорочував віку гаданим заповідачам. Хоча ти й джентльменськими манерами не гребував - (містер Веммік знов ударився в ніжність) - і казав, що вмієш писати по-грецькому. Атож, хвалько! Який же ти був чистобрех! Зроду я такого чистобреха не бачив! - Уже зібравшись повернути свого приятеля-небіжчика назад на полицю, Веммік приторкнувся до найбільшого свого жалобного персня і сказав: - Посилав до ювеліра придбати для мене цю річ рівно за день перед кінцем.

Поки Веммік ставив другий зліпок на місце й злазив зі стільця, мені спало на думку, що, мабуть, і решта його коштовностей не інакшого походження. А оскільки він не крився з цією матерією, я й наважився прямо спитати у нього, коли він уже стояв на підлозі й витирав руки.

- О так,- відповів Веммік,- це все однорідні дарунки. Один тягне за собою іншого, так воно і йдеться. Я ніколи не відмовляюся. Все-таки цікавинки. І крім того майно. Може, вони й небагато чого варті, але таки це майно, та ще й рухоме. Для вас, з вашими блискучими перспекти-вагли, це абищиця, але щодо мене, то я дотримуюсь принципу: «Рухомого майна з рук не випускай».

Коли я схвалив цей його погляд, він дружнім тоном додав:

- Якби ви у вільну часину завітали до мене у Волворт, я радо запропонував би вам ночівлю. Чимось особливим здивувати вас я не зможу, але дві-три цікавинки знайдеться таких, що вам сподобаються, та й садок у мене нічогенький, і альтанка.

Я відповів, що залюбки скористаюсь його запрошенням.

- Щиро дякую,- сказав він.- Отже, коли вам буде зручніш - ласкаво прошу. А у містера Джеггерса ви ще не обідали?

- Ще ні.

- Ну, то він почастує вас вином і, мушу сказати, добрим вином,- сказав Веммік.- А я почастую пуншем, і теж непоганим. І ще одне я вам скажу: коли обідатимете у містера Джеггерса, зверніть увагу на його економку.

- Щось рідкісне?

- Ну, щось як дика приборкана тигриця. Скажете - не така вже рідкість. А я вам на це відповім, що треба знати, наскільки вона була дика і як багато зусиль пішло на те, щоб її приборкати. Ви ще більше зможете оцінити таланти містера Джеггерса. Отож зверніть увагу.

Я сказав, що постараюся, тим паче, що його слова розпалили [204] мою цікавість. Коли я вже зібрався прощатись, він спитав, чи не хотів би я хвилин п'ять подивитись на містера Джеггерса «у роботі»?

З кількох причин - одна з поважніших серед них була та, що я не зовсім уявляв собі, яким саме буває містер Джеггерс «у роботі»,- я погодився. Ми впірнули в Сіті й випірнули у затовпленому поліційному суді, де кровний (в убивчому розумінні) родич небіжчика з такою вигадливою уявою щодо брошок стояв за огорожею й похмуро жував щось, а мій опікун провадив допит - чи, може, перехресний допит, не знаю - якоїсь жінки, наганяючи страху на неї, і на суддів, і на всіх присутніх. Якщо хто-небудь, незалежно від того, яка його роль, казав щось таке, що не припадало йому до смаку, він негайно ж вимагав: «Запишіть!» Якщо хтось не визнавав чого-небудь, він казав: «Я це з вас витягну!», а якщо хтось зізнавався, казав: «Ось ви й попалися!» Тільки-но піднесе він пальця до рота, як суддів уже проймає дрож. І злодії, і злодієлови прислухались до його слів, мов заворожені, і здригалися, коли він поводив бровою в їхній бік. Чиї інтереси він обстоював - я так і не второпав: він, здавалося, геть усіх стирав на порох; знаю тільки, що в ту хвилину, коли я навшпиньках пробирався до виходу, він був не на боці суддів, бо ноги старого добродія у кріслі голови суду дрібно тремтіли під столом від суворого звинувачення містера Джеггерса, що його нинішня поведінка не гідна представника британського закону і правосуддя.

Розділ 25

Бентлі Драмл, до того понурий вдачею, що навіть будь-яку книжку він сприймав так, наче її автор заподіяв йому шкоду, не зичливіше сприймав і своїх знайомих. Неповороткий статурою, рухами й розумом, з млявим виразом обличчя й великим незграбним язиком, що, здавалось, так само оспало перекочувався в роті, як його хазяїн ступав по кімнаті,- він був ледачий, пихатий, скупий, замкнутий і підозріливий. Батьки його, багачі з Сомерсетшіру, леліяли цю в'язанку чеснот доти, доки не відкрили, що він дійшов повноліття й залишився бевзнем. Таким оце чином Бентлі Драмл опинився у містера Покета, бувши вже на голову вищим від цього джентльмена і на кілька голів тупішим від більшості джентльменів узагалі. [205]

Стартопа ж розпестила слабовільна матуся, яку він сильно любив і якою захоплювався