Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Україна у революційну добу. Рік 1918 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Україна у революційну добу. Рік 1918" автора Валерій Федорович Солдатенко. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 143
Перейти на сторінку:
Значної уваги надавалося й формуванню кінних військових частин. Кіннота Гетьманату складалася з 21 кінного полку, одного кінного дивізіону та однієї сотні. Згодом було затверджено рішення сформувати ще вісім корпусних кінних полків. Передбачалося існування чотирьох полків запасу.

Планом відбудови регулярної української армії передбачалося створення дієздатних артилерійських військових частин. Згідно затверджених штатів військове міністерство почало комплектування 16 легких польових гарматних бригад, які мали складатися з 48 легких гарматних полків. Крім цього, мали бути сформовані чотири мортирні, три гірсько-гарматні та три кінно-гарматні дивізіони, Сердюцький гарматний полк, одна кінно-гарматна та декілька протиаеропланових батарей. У липні 1918 р. Рада міністрів прийняла рішення про матеріально-технічне та кадрове зміцнення артилерійських частин при бригаді отамана О. Натієва: одного легкого гарматного полку, окремої кінно-гірської батареї та важкого гарматного дивізіону.

Було оголошено про заходи щодо сформування семи окремих важких дивізіонів та десяти окремих важких батарей. Значні кошти гетьманський уряд виділив на зміцнення п’яти гарматних складів, двох арсеналів, восьми збройних майстерень та тридцяти двох гарматних парків. Фінансову підтримку отримали Луганський патронний завод, Катеринославська снарядна майстерня, Деміївський снарядний та Шосткінський пороховий заводи. Скоропадський підтримав пропозицію міністерства військових справ про виділення коштів на реконструкцію в Шепетівці складів спеціального хімічного призначення та запасів протигазів.

У серпні 1918 р. на базі колишніх інженерних частин почалося формування дев`яти інженерних полків, шістнадцяти куренів та Сердюцької інженерної сотні, двадцяти залізнично-шляхових частин. Уряд виділив кошти на організацію Першої Української залізничної бригади, що складалася з чотирьох окремих кадрово-залізничних сотень. При кожному корпусі були започатковані навчально-кадрові радіотелеграфні дивізіони, а при Генеральному штабі — радіостанція.

Автомобільні частини Гетьманату мали включати дев’ять окремих панцирно-кулеметних дивізіонів та дванадцять автомобільних рот. При кожному корпусі передбачалося сформувати окрему автомобільну колону. У вересні було оголошено про створення окремого навчально-кадрового автомобільного куреня, який мав готувати поповнення для українських автомобільних частин.

Не залишилася без уваги П.Скоропадського та Ради міністрів й авіація. В Українській державі її передбачалося сформувати з трьох навчально-кадрових повітрозагонів та тридцяти двох авіазагонів. Керівництво авіаційними частинами знаходилось в руках управління інспектора повітроплавання, яке очолював полковник О. Горшков. Потреби української авіації в ремонті задовольняв би повітроплавний завод “Матіас” у Бердянську. На його реконструкцію уряд виділив значні кошти.

Гетьман вживав заходів для деполітизації військових частин держави. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затвердив закон “Про політично-правове становище служащих Військового відомства”. Згідно з ним, військовим заборонялося “входити до складу і брати участь у будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мали політичний характер”[537]. Вони також не мали права бути присутніми на мітингах і маніфестаціях. Це дало можливість П. Скоропадському на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

До української армії входили також військові частини, сформовані з українців-військовополонених. Їх почали створювати ще за Центральної Ради з полонених-українців, що знаходилися в таборах Австро-Угорщини та Німеччини. Про долю Першої Української (Синьої) дивізії вже говорилося вище. В червні 1918 р. було закінчено комплектування Першої Козацько-Стрілецької (Сірої) дивізії. Її розташували на кордоні з районі Стародуба й Конотопу. Командиром полку призначили М.Сокиру-Яхонтова.

У серпні 1918 р. Cкоропадський дав згоду на формування полку Січових стрільців та Чорноморського козачого коша. Полк вирішили комплектувати у Білій Церкві, а згодом він отримав назву Окремий загін Січових стрільців. До його складу ввійшли колишні вояки галицького полку Січових стрільців та незначна кількість добровольців — наддніпрянців.

26 серпня 1918 р. гетьман затвердив “Положення про Чорноморський козачий кош”. Соціальною базою нової військової частини стали представники заможних верств населення України. Кош комплектувався за круговою порукою й по рекомендації старшин. Основою кошу стали 12 пластунських сотень.

Гетьманський режим прагнув, щоб увесь тягар військової повинності ліг на заможне сільське населення Української Держави, яке він вважав найконсервативнішим та стабільним класом. Першим військовим формуванням такого типу стала Окрема Сердюцька дивізія. У липні 1918 р. уряд оголосив набір новобранців до дивізії — добровольців у віці від 18 до 25 років. Одночасно затверджено постанову Ради міністрів про виділення міністерству військових справ і флоту близько 63 млн. крб. на витрати щодо комплектування нової української дивізії. Ця військова частина мала складатися з чотирьох Сердюцьких піших, Сердюцько-Лубенського кінно-козачого та легкого Сердюцького гарматного полків, інженерної сотні й кінного дивізіону. Командиром дивізії гетьман призначив полковника О. Клименка.

Однак заможне українське селянство так і не стало соціальною базою армії гетьманату. Це призвело до певних труднощів при комплектуванні військових частин. Вони дедалі збільшувалися з прийняттям рішення про формування добровольчих загонів хліборобів та охоронних загонів при губернських і повітових старостах. На них покладалися обов’язки охорони своєї ж власності та порядку в повітах. Заможне населення України більш охоче йшло в ці утворення, ніж до армії. В результаті Сердюцька дивізія тривалий час залишилася єдиною військовою частиною такого типу. Не покращило становища й оприлюднення універсалу П. Скоропадського про відновлення козацького стану в Україні.

Не вирішеним залишилося й формування українського війська з патріотично налаштованих вояків та старшин. Розв’язати це завдання мав наказ міністра О. Рогози від 29 червня 1918 р. Адже головною умовою вступу до української армії було визнано безумовну вірність ідеї незалежності України. Першим ударом по цій вимозі став наказ військового міністра від 15 липня “Про звільнення з частин, штабів управлінь і закладів офіцерів в запас чи відставку”. Звільненню підлягали офіцери, що були призвані до війська під час війни в званні прапорщика чи закінчили воєнні училища скороченого курсу, а також отримали офіцерські звання за бойові заслуги[538]. При цьому не було враховано той факт, що саме ця категорія охоплювала переважну більшість патріотично налаштованих українців-офіцерів. Виконання наказу призвело до того, що в армії значно зросла кількість проросійськи орієнтованих офіцерів. Їх чисельність збільшилася після прийняття 20 жовтня 1918 р. закону “Про облік і заклик перебуваючих в межах Української держави офіцерів, унтер-офіцерів колишньої російської армії та колишніх юнкерів військових шкіл”. З них були сформовані зразково-інструкторські військові частини, які мали керуватися статутами російської армії, прийнятими до 1 березня 1917 р.[539]

Ці рішення гетьманського уряду призвели до загострення взаємин між значною частиною офіцерів та патріотично налаштованими козаками-українцями. Не зовсім вдалим можна вважати і призначення на посаду міністра військових справ і флоту генерала О. Рогози, якому начальник штабу гетьмана генерал Стелецький дав таку характеристику: “Старець Рогоза по суті справи військового міністерства не втручався, він навіть дуже часто не відвідував Ради міністрів, де серед філософствуючих кадетів почував себе незручно”[540]. За міністра все робили його

1 ... 65 66 67 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна у революційну добу. Рік 1918», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна у революційну добу. Рік 1918"