Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Одного разу на Дикому Сході 📚 - Українською

Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

345
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Одного разу на Дикому Сході" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 85
Перейти на сторінку:
Та скільки разів таке було! Що тут поробиш? Не може світле майбутнє прийти просто так, мусить воно скупатися в крові жертв, загартуватися у відчайдушній борні! Так Боря говорив.

Поки комполку розумував на вулиці, у штабі матрос Жникін прийшов до комісара Люшкова, щоб доповісти про контрреволюційні зв’язки комполку Єрофеєва.

— Захистив того покидька, Загорулька! Вони, бач, на війні разом були! А що він ворог революції, так Єрофеєву і байдуже! Хіба так можна? Або от дівку узяв, яка в банді у Куделіна була, у самій Вовчій дивізії! Ходить біля неї, розмовляє з нею. А вона, може, шпигунка, бандам допомагає! Це ж класова сліпота якась! Треба відсторонити його від командування полком, розслідування провести! Ненадійна він людина! Якщо треба, то і до стінки! Бо з контрою сплутався! — тихо, але обурено говорив Жникін і дивився кудись убік. Йому соромно було перед товаришем комісаром за власне обличчя синього кольору.

— Боляче? — спитав комісар з такою інтонацією, наче дійсно хвилювався за обличчя матроса.

— Та нічого, — Жникін важко зітхнув. — Це ж за революцію. Не просто так.

Люшков зненацька вдарив матроса кулаком прямо в обличчя. Жникін впав на підлогу. Хто б подумав, що міг так вдарити комісар своїм невеличким пухленьким кулаком? А так вдарив, що он гепнувся Жникін і валявся кулем на підлозі. А комісар підскочив і ще ногами додав. Добре хоч не в чоботях, а в черевиках був.

— Скотино! Це через тебе операція провалилася! Якби не ти, ми б уже Шпиля в Москву відправили! А ти поліз ту дівку розстрілювати! Ідіоте! — кричав Люшков і бив носаками матроса.

— Вона — контра! Вона наших вбивала! — кричав з підлоги Жникін. — Її до стінки треба!

— Тебе до стінки! Тебе! Дурню! — волав Люшков. На шум прибіг Ліберман. — Забери цього покидька, щоб я його не бачив більше! Інакше застрелю, наче собаку! Розжалувати у рядові! На кухню його, нехай картоплю чистить! Більше він нічого не вміє! До зброї не допускати, ідіота такого!

— Генріху, тихо, не хвилюйся, — заспокоїв товариша Ліберман. — Пішов звідси! — гримнув на Жникіна. Той ледь підвівся, витер кров з обличчя, захитався і пошкандибав геть. Ліберман зачинив за ним двері.

— Розстрілювати таких йолопів треба! — все дратувався Люшков.

— Він же балтійський матрос, з самого початку за революцію, як його розстріляти?

— І що? Та він сьогодні революції такої шкоди завдав, як мало хто з ворогів! — нагадав Генріх.

— Та нехай, забудь про нього. Лягай, відпочинь, завтра важкий день.

— А ти куди? — спитав Люшков, що приглядався до товариша, який встиг і помитися і поголитися, навіть одеколоном сприснувся.

— Та є тут одна справа, — посміхнувся Ліберман і підморгнув.

— Вже кралю собі завів? Ну ти швидкий! — вмить заспокоївся Люшков.

— Генріху, життя коротке, треба встигати.

— Слухай, а там мені нічого немає? Може, подруга яка?

— Ні, дівчина одна.

— Просто я на ту білявку надивився і якось розбурхався, — пояснив Люшков.

— Ага, дівка така, хвилююча. Он навіть Шпиля розпалила. А ти до шпиталю сходи. Там сестрички непогані є. Або он у підвалі ЧК заручниці, всі паночки, офіцерські підстилки. Там теж є, що вибрати. Все, побіг я.

— Завтра ж важкий день, — нагадав Люшков.

— Після хорошої ночі весь день як на крилах літаєш, — реготнув Ліберман.

— Ну давай, літун, не перелітай.

Ліберман побіг сходами до дверей, зустрів професора Бар-Кончалабу, якого водили робити досліди у дивом вцілілій лабораторії земської лікарні. Професора завели до підвалу, штовхнули за ґрати, де вже сидів Чет. Бар-Кончалаба напружено думав про щось, бурмотів під ніс, потім відчув присутність іншого та спитав:

— Тут є хто?

— Є, — сказав Чет.

— Хто ви?

— Я — Чет.

— Ви той хлопець, що втік разом з моїм сином?

— Так.

— А де Славко?

— Залишився у лісі.

— З ним все добре?

— Мабуть.

— Я за нього дуже хвилююся.

— Здається, він на вас ображений.

— Я знаю, — професор Бар-Кончалаба зітхнув у темряві. — Я винний, я робив помилки, я був егоїстом, думав лише про себе. А тепер настав час платити за те, що було скоєно.

Професор замовчав. Мабуть, щось думав, бо почав ходити камерою, бурмотів щось собі під ніс, потім знову звернувся до Чета.

— Він — хороший хлопець, Славко. Трохи наївний, але хороший. І він ненавидить мене, бо любить. Тобто хотів би любити. Але я зробив стільки помилок! Якби я тільки міг якось виправити ситуацію! Я був би згоден на будь-що! Але життя — складна річ. У ньому не завжди буває так, як ти хочеш. Точніше, майже завжди все відбувається не так.

Чет мовчав. Якби було світло, можна було б побачити сльози на його очах. Сльози, у які і сам Чет не вірив, бо він ніколи раніше не плакав. І ніколи не відчував оцей складний букет почуттів зі страху, ніжності, радості та суму. Все через Міру. Він боявся за неї і радів їй, відчував шалену ніжність і сумував, що дівчина зараз

1 ... 65 66 67 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу на Дикому Сході», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одного разу на Дикому Сході"