Читати книгу - "Гірка правда"

залежні економічно, самі вони згодом ставали націоналістами. Годі дивуватися, що Мирослав Кальба (як і інші українські автори), пишучи про їхню участь у війні на боці гітлерівців, не описують ганебних фактів. Але треба дивуватися, що вони взагалі пишуть. Повинні б мовчати. З моральних мотивів. Проте пишуть вони з політичних мотивів. Задля дезинформації. Це ж природно, коли необізнана людина прочитає книжку учасника, а в ній ані слова про мордування, то й сперечатися може з тим, хто свідомий правди.

А тим часом... в "Робітничій газеті України" за 29.09.1992 p. K. Азаренко з Кременчука написала таке про, без сумніву, "Легіон", тобто перетворені в каральні підрозділи "Нахтігаль" і "Роланд" під командуванням Є. Побігущого та Р. Шухевича:

1942 року мені було 11 років, моїй старшій сестрі 13, мамі 38. Жили ми тоді на Брянщині, в селі Кожани, на стику Росії, Білорусії й України. І жив цей куточок своїм нелегким трудовим життям по 22 червня 1941 р. До нас прийшла найстрашніша, спустошлива і найнесправедливіша війна. Хто годився в стрій, пішов на війну; не було чоловіка, який би не брав участі у боротьбі з фашизмом - / старе і мале, як хто міг. Набирав розмаху партизанський рух. І, звісно, фашистам - а вони окупували наше село 4 серпня 1941 р. - не стало спокою ніде, партизани громили всю нечисть, не шкодуючи себе, а місцеве населення останні сили віддавало, допомагаючи партизанам.

У 42-му, влітку фашисти кинули в нашу місцевість на придушення партизанів великі сили, загони карателів. За розвідданими партизанів, було відомо, що прибудуть на боротьбу з партизанами й підрозділи ОУН. Числа 28-29 червня прибуло їх 24 машини - озброєних до зубів головорізів, з вівчарками, по дві собаки на машині. У чорній формі... Спочатку підпалили край села хати, потім -"розпочалося"!... Німці самі боялися заходити далеко в ліс, де перебували партизани, а відсилали оунівців, які вірою і правдою служили їм, - бити партизанів та беззахисних людей. Вони, оунівці, аби далеко було видно їхню "роботу", спалювали селища й живцем сім'ї в хатах наших, дерев'яних, лютували й убивали більше, аніж німці.

Під час цієї "операції" до нас у хату зайшов один оунівець, віком не більше 30 років; ми троє, беззахисних: мама, сестра і я, налякані стріляниною (село палає, ми не знаємо куди подітися, знавіснілі від жаху), а він, оунівець, маму схопив за горло і став душити, вимагаючи: "Тітко, давай мед!" Бив її прикладом, а ми з сестрою стали кричати й захищати маму, то він своїм кованим чоботом у живіт стусонув! (цей стусан я відчуваю дотепер).

У нас ніякого меду не було, а поряд, у сусіда, діда Ларіона, були вулики: стояли на межі... однак ті вулики стояли порожні, без бджіл: ще 1941 року, коли вступили німці в село, вони їх "підкурили" запаленою соломою, увесь мед витаскали і зжерли. Так ось, я через "Робітничу газету" звертаюся до того фашистського посіпаки-оунівця (можливо, він ще живий), який тоді, в 1942 році, душив мою маму і вимагав: "Тітко, давай мед, а то уб*ю!" Мама тільки зважилася сказати: "Німець, а говорить по-українськи. А мої батьки теж живуть на Україні... "І ще раз до тебе, душогубе, я звертаюсь із 1942 року, 11-річна: пригадай, карателю, село Кожани, й хату поряд із канцелярією, де ти, зраднику, знущався над нами, беззахисними. Усі ви, фашисти, тоді в тій канцелярії пили й горлали пісень, а затим грабували нас, що в кого знаходили (у нас забрали два рулони полотна самотканого). Учиняли наругу над беззахисними жінками по-звірячому. Це ти, христопродавцю, збиткувався над нами... Не переписати вам історію, оунівці, "брати з чорного лісу"! А, якщо Україна стала незалежною державою, так це зробила історія і чесний народ, а не ви, коричневі виродки, помічники Гітлера. Ви вбивали свій народ до 1950 року, пять років після війни!... Якщо ти живий, "лісовий братику", якщо тебе, ґвалтівнику, доля милувала життям (байдуже, де ти: за кордоном, чи на Батьківщині), то стань на свої забруднені чужою кровлю коліна й закривавленими чужою кровлю руками хрестись і молись Богу! Молись і проси пощади за свої криваві злочини, а не переписуй Історію! Історія своє слово ще скаже! [191]

Так ось виглядало вислужництво Дружин Українських Націоналістів в очах 11-літньої дівчинки. Невже вона бреше? Якщо так, то тепер і на Україні за наклеп можна притягнути її до відповідальності. А поруч з нею редакцію газети, а адресу К. Азаренко можна взяти в редакції "Робітничої газети", та й Кременчук не такий великий, щоб не можна було розшукати авторки листа до редакції. її ж прізвище -відоме!

Звернімо увагу на таке: К. Азаренко описує поведінку українських націоналістів з ДУН у днях 28-29 червня 1942 p., а "Нахтігаль" і "Роланд", після додаткового поліційного вишколу, були включені до 201-го батальйону в корпусі ген. фон дем Бах-Зелевського 19.3.1942 р. Це, отже, були вони, під командуванням Є. Побігущого і Р. Шухевича. Вже як платні ландскнехти. А відомий український націоналіст-історик, Роман Ільницький, у своїй, в німецькій мові писаній, книжці "Дойчлянд унд Україне", виданій 1958 p., пише, що ген. фон дем Бах-Зелевський вважав, що український поліційний легіон був найкращий з усіх підрозділів, які були під його командою.[192]

Ось хто ми такі - українські націоналісти! А діялося все це вже тоді, коли Гітлер наказав порозганяти всілякі, творені бандерівцями, "державні правління", "комітети" тощо. То "мертві не імуть сорому", а вони ж були живі! Та де вже сором, коли Дм. Донцов учив: Насильство - це єдиний засіб, яким розпоряджають нації, схудобілі через гуманітаризм, [193] а "Декалог" сформулював: ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї Нації

Акт 30 червня 1941 р.