Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

Віктор Шатковський згадує, як у березні 1945 року разом з батьком приховувалися в сусіда-українця. Його мати і брат, які залишилися вдома, загинули від рук бандерівців. Врятувався тільки дідусь. «Вони, імовірно, думали, що він вже не живе, бо стягнули з нього черевики. Після їхнього виходу, дідусь опритомнів і побачив трупи моїх мами й брата. Тоді він швидко покинув хату, переховуючись у хаті знайомого сусіда-українця. Той, у свою чергу, побачивши пораненого дідуся, відвіз його до лікарні у Чорткові».

Також у березні 1945 року Томаш Бандура з сестрою та її донечкою готувалися покинути село. «Нічлігу в хаті кількох сусідів-українців нам відмовили через страх за своє життя. Їм за те загрожувала смерть від рук бандерівців. Ми вирішили сховатися в стайні або стодолі в сусіда-українця, але без його відома. Ми ще не закінчили підготовки до виходу, як прийшли до нас знайомі українки: Катерина з «Камінців» з 11-річним сином (її старший син був в УПА) і зі своєю сестрою, щоб їх переночувати, тому що совєти можуть повернутися і вивезти їх на Сибір. Ми їм не відмовили. Моя сестра підготувала для них послання в другій кімнаті». О півночі прийшли бандерівці, «один з них сказав: „Хто тут чужий, нехай одягається і виходить”, а другий у нашу сторону направив автомат. Одна з українок, що в нас ночували, підійшла до мене і сказала: „Івасю (моє ім’я Томаш), одягайся, підемо до дому”. Я весь онімів від страху. Не пам’ятаю, як швидко я зібрався і з нею вийшов. [...] Катерина відвела мене до своєї хати, наказала зняти черевики і сховатися за піччю. Сама сіла на краю тієї печі, заступаючи мене своїм тілом. У той час в другій кімнаті її хати бандерівці влаштували пияцький бенкет, веселилися й співали до самого ранку.

Вночі прийшов Володимир, син Катерини, і посвітивши ліхтарем, запитав свою матір: „Де Томко?”. Його мати відповіла – тут його нема, добавила також, що тоді, як з ним вийшла на подвір’я, він утік десь у село. Було видно, що він їй повірив, бо вийшов з хати».

Джерело: A. Sitko, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2002, № 62, с. 45; S. Kurasiewicz z d. Chmieluk, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2000, № 45, с. 28; E. Suchorolska, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2002, № 62, с. 47; B. Bandura, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 2000, № 45, с. 26; W. Szatkowski, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2000, № 45, с. 33; T. Bandura, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 2000, № 45, с. 26–27.

Черкавщина, ґміна Ягольниця Стара – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало понад 400 мешканців.

Вероніка Ястшембська, дівоче Скикевич, розповіла історію заприязненої польсько-української родини. Ковальчик, одружений з українкою на ім’я Олеся, був остережений, що бандерівці вночі вбиватимуть поляків. «Тому вже давно він вважав, разом з дружиною наглядали за змінами, щоб у разі нападу мали шанс втекти. Так і сталося. Однієї ночі в березні 1944 року прийшли вбивці. Після півночі вибили двері й запитали Олеську, дружину Ковальчика, де її чоловік. А він тим часом сидів схований на горищі хати і втягнув за собою драбину. Олеська відповіла, що не знає, де є чоловік. Тоді бандити з УПА почали її бути, а коли це не допомогло, вони здійснили груповий ґвалт, потім її задушили та повісили на гаку в хаті. [...] Поки, однак, вони дісталися на горище, Ковальчик встиг втекти [...] До нашої хати пан Ковальчик підповз, виглядав мов живий труп, весь був сивенький».

Джерело: Свідчення Вероніки Ястшембської, дівоче Скикевич, „Na Rubieży” 2002, № 62, с. 35–36.

Бібрка, ґміна Бібрка – повітове місто, населене поляками, українцями і євреями, яке налічувало понад 5400 мешканців.

У червні 1944 року, перебуваючи під загрозою нападу бандерівців, польське населення з довколишніх сіл на ніч подавалося до Бібрки. Деякі українські родини приймали знайомих або родичів поляків. Тоді місцеве керівництво ОУН-УПА видало заборону приймати на ніч поляків під загрозою смертної кари. Використовувалися також методи залякування – вночі з 19 на 20 червня 1944 року кілька разів стріляли у вікна хати українця на прізвище Чабан.

Джерело: H. Komański, Powiat Bóbrka, „Na Rubieży” 1997, № 23, с. 12.

Кнісело, ґміна Стріличі Нові – село зі значною перевагою українського населення над польським, яке налічувало близько 1100 мешканців.

Як згадує Владислав Лаб’як, у 1942–1944 роках солтисом у Кніселі був українець Василь Березовський. «Це він моїй мамі сказав „як довго я є солтисом, сиди спокійно, бо я ніколи не підпишу, що можна вбивати поляків. Однак знай про те, що українські націоналісти силою мене викинуть з посади». Так і сталося на початку 1944 року».

В результаті нападу бандерівців 8 березня 1944 року загинуло сім осіб, у цьому чотири з родини Лаб’яків, а також українець на прізвисько «Халявка», в якого була дружина-полька і він проживав у зятя-поляка. Під час нападу він сховав зятя на горищі, а сам назвався господарем.

Після чергового нападу і пограбування господарства, «моя мати вирішила виїхати з Кнісела. Сусід-українець на прізвище Чмир взявся вивозити нашу родину до Ходорова. Мати з моїми сестрами й братом завантажили на віз рештки скромного вцілілого майна та виїхали. Коли проїжджали через село Лішин, на дорогу вибігло 12 озброєних бандерівців і затримали віз. Тоді моя мати з сестрами і братом почали голосно плакати