Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— Я новенький… Юнга із шхуни.

— Чи ба! — аж наче трохи здивовано скрикнув рибалка, приглядаючись до мого незасмаглого й необвітреного обличчя. — А чого ж ти на шхуні! У школу не ходиш, чи що?

— У нас канікули, — пояснив я. — Це я на час канікул — юнга.

— Ага, — сказав рибалка. — Либонь, важко з незвички?

— Важкенько було, — зізнався я.

Рибалка по-дружньому поплескав мене по плечу.

— Нічого. Здоровіший будеш… Щасливо тобі плавати.

— Дякую, — відповів я, почуваючи, що все моє тіло б'є радісний дрож, викликаний цією коротенькою розмовою.

Сонце вже сіло, червоно позолотило море від краю до краю. Часом по цій позолоченій воді пробіжить невидимий вітерець, і знову стане тихо.

Ну, який тут справді шторм? Хто це вигадав? Видно, помилились синоптики цього разу!

Але той самий рибалка, що розмовляв зі мною, мабуть бригадир, звернувся до дяді Власа:

— Встигнеш, Власе Микитовичу? Щось тривожно у мене на серці.

— Треба встигнути, — твердо відповів дядя Влас. — Мені відстоюватись не можна. Риба в трюмі.

— Ну, щасливо! — сказав рибалка.

Дядя Влас підкликав боцмана:

— На палубі закріпити все по-штормовому.

Тут уже боцман нікому не передовіряє. Сам обходить шхуну від носа до корми, до всього приглядається, пробує руками, а що треба, то й міцніше принайтовує з допомогою матросів. Я теж ходжу за ним і допомагаю йому.

А ще за кілька хвилин — і знайома команда:

— По місцях стояти!..

Нітрохи перепочинку! Дорога кожна хвилина.

Ми знову в морі.

Я вільний. Можна піти в кубрик, лягти відпочити. Але йти у кубрик не хочеться. Я сів під стерновою рубкою і почав дивитись у море. Зустрічний вітер шарпав на мені одяг, але було не холодно. Застебнута на всі ґудзики парусинова куртка, яку дав мені боцман замість моєї мокрої, таки добре захищала від вітру і води.

Темніли одночасно море і небо. Тільки небо було мовчазне, грізно-спокійне, а море гойдалося, бурунилось у сутінках і дедалі густіше вкривалося білим шумовинням. Вітер то падав, то несподівано налітав на корабель підступним розбишакою.

Нарешті і небо, і море зникли в чорноті ночі, і вже нічого не стало видно. Я зайшов у стернову рубку. Тепер обличчя у Вані було зосереджене, а сам він увесь зібраний і напружений. Та й не диво: хвиля збивала судно з курсу. Важко стояти за кермом, коли хвиля б'є в корму. Міцно треба тримати штурвальне колесо. Бо так і дивись, що вирве з рук. Незчуєшся, як розверне шхуну та й поставить бортом під удари вітру і хвиль. А це — небезпечно, перекинути може…

— Чому не спиш? — спитав Ваня.

— Не хочеться.

— А я б оце придавив комарика так хвилин двісті… Іди відпочинь трохи. Бо ось скоро як почне давати в праву та в ліву скроню, то й на ліжкові не втримаєшся!

Я пішов у кубрик, ліг…

Прокинувся, коли в круглі ілюмінатори вже дивився сірими очима ранок. Чому я прокинувся, і сам не знаю. Мабуть, тому, що не чути було звичного гудіння мотора. Шхуна йшла, хвилі терлися об борти — це мені було чути, а мотор мовчав.

Дивно!..

Я миттю схопився, вибіг на палубу. І тут побачив, що ми йдемо під парусами. Мабуть, паруси поставили вночі, коли я спав!.. Як же так, що мене не розбудили?..

Вітер дув балів на чотири-п'ять. Море проти вчорашнього дуже змінилося. Воно геть зовсім розбурхалось, розлютувалося. Наздоганяючи одна одну, котилися високі, з холодною сивою гривою хвилі. Шхуна, нахилившись трохи на правий борт, різала їх своїм гострим кілем і стрімко летіла вперед. Її гнали тугі, наповнені вітром паруси.

Над головою висіло низьке темно-сизе небо. Нічого доброго воно не віщувало.

Отже, синоптики таки не помилились!..

Невдовзі небо ще дужче потемніло і мов ожило. На ньому заворушились густі й важкі хмари, ніби там зрушили з місця й почали пересуватися велетенські гори. В одному місці вони почали згущуватись і набирати форми товстого і довгого хобота. Густу чорноту неба зненацька розітнула сліпуча блискавка. Одночасно вдарив неймовірної сили грім. І линув густий холодний дощ.

Вода в морі саме під тим велетенським хоботом, що звис із неба, почала випинатись горбом та підніматись вище і вище угору. Швидко вода і хмара з'єднались, утворивши фантастичний стовп заввишки, може, з кілометр або й більше. І цей стовп почав рухатись, наближаючись до нас…

Це був смерч — рідкісне явище на Чорному морі.

Досі я бачив смерч лише в підручниках та на картинах, а тепер довелося побачити його таким, як він є насправді.

Євграф Євграфович якось розповідав, що жоден корабель, хоч який би він великий був, не витримає поєдинку зі смерчем. Налетівши на корабель, смерч закручує його, засмоктує в морську безодню.

Все це миттю промайнуло в моїй голові. І не встиг ще я подумати, що ж вирішить зараз дядя Влас, як з містка пролунало:

— Паруси геть! Завести мотор!

Наказ було виконано швидко.

Хоч смерч був ще далеко, але вже почувалося холодне дихання страшної стихійної сили, яка підняла аж до хмар велетенський водяний стовп і крутить ним і жене його