Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

За хвилину на мені вже було кілька рук, і я не мав сумніву, що вони хочуть затягнути мене назад. Я чиркнув іще одним сірником і помахав ним перед їхніми засліпленими лицями. Ви не можете собі уявити, наскільки нелюдський у них був вигляд — бліді обличчя з обрізаними підборіддями, великі червоно-сірі очі без повік!.. Їхня зовнішність викликала нудоту. Але повірте, я не роздивлявся їх довго. Поки вони збентежено витріщались, я продовжував утікати, і коли другий сірник погас, я запалив третього. Він майже догорів, поки я нарешті дістався виходу в шахту колодязя. Я приліг на краю, тому що від безперервного пульсування величезної помпи в глибині ями в мене паморочилось у голові. Тоді я почав намацувати гачки по боках шахти й одразу відчув, що мене схопили за ноги та щосили тягнуть назад. Я запалив останній сірник… і він одразу погас. Але я вже тримався руками за металічні перекладини і, жорстоко відбиваючись ногами, звільнився від рук і почав швидко дертися шахтою вгору. Морлоки залишилися внизу. Вони тільки, кліпаючи, проводжали мене поглядом — усі, крім одного негідника, який деякий час мене переслідував і мало не здобув мій черевик собі як трофей.

Підйом здавався мені нескінченним. Коли до верху залишалося двадцять чи тридцять футів, мене почало страшенно нудити, і я ледве втримувався на щаблях. Кілька останніх ярдів я старався не знепритомніти. Декілька разів у мене починало пливти перед очима, і я відчув, що мало не падаю. Проте нарешті я якось вибрався з колодязя і вийшов, похитуючись, з руїн на сліпуче сонце. Тоді я впав долілиць. Тепер навіть запах землі здавався мені приємним і чистим. Пам’ятаю, що Віна цілувала мені руки й вуха, і я чув голоси інших елоїв. Потім якийсь час я був без тями.

Здавалося, тепер я опинився в гіршому становищі, ніж раніше. Досі, якщо не брати до уваги мого відчаю тої ночі, коли зникла моя машина, мене підтримувала надія, що врешті-решт мені вдасться забратися звідти. Але нове відкриття похитнуло цю надію. Крім того, раніше я вважав, що єдиними перешкодами для мене є дитяча простакуватість маленьких чоловічків і якісь невідомі сили, що їх достатньо зрозуміти для того, щоб подолати. Але бридкі морлоки були чимось зовсім новим — чимось нелюдським і зловісним. Я відчував до них інстинктивну відразу. Раніше я почувався, як людина, що впала в яму: я переймався цією ямою і тим, як із неї вибратись. Тепер же я почувався, як звір, котрий потрапив у пастку і знає, що скоро по нього прийде ворог.

Можливо, ви здивуєтесь, коли дізнаєтеся, якого ворога я так жахався. Я боявся темряви, яка повинна була прийти з молодим місяцем. Ще раніше Віна кілька разів згадувала щось про Темні ночі, але я не розумів, що саме вона має на увазі. Але тепер було неважко здогадатися, щó ці Темні ночі можуть означати. Місяць зменшувався, і щоночі період темряви ставав усе довшим. І тепер я бодай трішки розумів причину страху маленьких жителів Верхнього світу перед темрявою. Але мимохіть мені було цікаво, що ж за лиходійство можуть чинити морлоки під молодим місяцем. Тепер я був переконаний у неправильності моєї другої гіпотези. Можливо, і справді колись елої були привілейованою аристократією, а морлоки — їхніми механічними слугами, але ті часи давно вже минулися. Ці два підвиди, два виплоди еволюції людини переходили, а може, вже й перейшли до абсолютно нових стосунків. Як і королі династії Каролінгів[23], елої опустилися до порожньої, нікчемної краси. Земля досі була до їхніх послуг, але тільки тому, що морлоки, які протягом незлічимих поколінь вели підземний спосіб життя, не могли перебувати на освітленій сонцем поверхні. Скоріше за все, саме морлоки шили для елоїв одяг і забезпечували їх усім необхідним — напевно, зі старої звички прислуговувати, яка досі збереглася в них. Вони робили це так, як, наприклад, кінь тупоче, навіть коли стоїть на місці, або як людина полює на тварин задля розваги — ці дії, що колись виконувалися з необхідності, глибоко вкоренилися в їхнє єство. Але, безсумнівно, ці два види частково помінялись місцями. Тепер до елоїв швидко підкрадалась Немезида[24]. Багато століть тому, тисячі поколінь тому людина відібрала у свого ближнього світло, затишок і комфорт. І тепер цей ближній повернувся у зміненому вигляді! Жителі Верхнього світу починали заново проходити старий урок. Вони знову дізнавалися, що таке страх. Несподівано я згадав про м’ясо, яке бачив у Підземеллі. Дивно, як цей спогад спав мені на думку: він не був, так би мовити, зачеплений потоком роздумів, а з’явився ніби ззовні, майже у вигляді запитання. Я спробував згадати, яку форму мало те м’ясо. У мене було невиразне відчуття чогось знайомого, але тоді я не міг сказати, що це було.

Маленькі люди були зовсім безпомічні перед цим таємничим страхом темряви, однак я відрізнявся від них. Я прийшов із нашого часу — з часу зрілого розквіту людської раси, коли страх не паралізує, а таємниця не жахає. Принаймні я захищатимусь. Я вирішив не марнувати часу і виготовити собі зброю та знайти безпечне місце для сну. З надійним притулком я частково відновив би впевненість, яку цілком утратив, щойно усвідомив, які істоти могли до мене дістатись, коли я спокійно лягав спати в незахищеному місці. Я відчув, що тепер не зможу заснути, якщо не буду впевнений, що я в безпеці. Я аж здригався від огиди, коли думав, що морлоки, мабуть, уже обстежили мене з ніг до голови, поки я спав.

Удень я прогулявся долиною Темзи, але так і не побачив чогось такого, що було б неприступним для них. Судячи з їхніх колодязів, лазили морлоки спритно, і всі дерева й будівлі, які траплялися на моєму шляху, не були б для них