Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Калейдоскоп часу 📚 - Українською

Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

464
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Калейдоскоп часу" автора Лариса Володимирівна Денисенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 91
Перейти на сторінку:
і Марлен сказав, що він сам може, і як вони почали відхрещуватися. «Ти був для них, як Толік для тебе», – реготала я.

«Якщо ми все випили, час мандрувати». – «Наприклад, куди? Погода не так, щоб дуже». – «А що, тут зібралися боягузи? Ті, що бояться поганих погод. Мабуть, ті, що зовсім нічого не пили? Я пропоную спочатку піти поїсти. А вже потім піти кудись іще». І ми пішли їсти. Марлен схотів картоплі з начинкою: «Хочу картоплі. У Лондоні неможливо знайти нормальну картоплю, вони навіть супи варять з обгризених курячих кісток. І невідомо, хто ці кістки обгризав!» Нам із хлопцями тут не дуже подобалося, але ми випромінювали гостинність. Раптом Марлен підхопився та побіг геть. «Це що з ним?» – «Діарея?» – «Ні, – приречено сказала я. – Це він щось вкрав». – «Переклади – твоя професія!» – знову гигикнув Милиця. Макс насунув на обличчя брови. «Що тут можна вкрасти?» – «Не хвилюйся. Він нам покаже». Марлен показав два малесенькі баняки, у яких тушкували овочі. «Навіщо тобі баняки?» – «А хіба вони не гарненькі?»

«Ходімо гуляти до Ботанічного саду!» – «Вже сутеніє, що ми там побачимо?» – «А ми туди не дивитися йдемо. А гуляти. Що тобі там треба бачити, ти що, там ніколи не був?» У Марлена аргументи було розкладено по всіх кишенях. На будь-які смаки.

Назустріч нам ішов темношкірий хлопець. «Шу, тільки не кажи йому, що ти бізі тудей», – Марлен зігнувся від реготу. «Привіт», – сказав африканець. «Привіт!» – відгукнулися ми. «Жетон маєте?» От як йому небагато треба. Змінилися, зменшилися потреби у людства. «А якщо десять гривень?» – запитала я. «Та в принципі краще жетон. Мені до гуртожитку треба. Звісно, можна тачку спіймати, але я – слабкий. Не спіймаю. Нап’юсь. А п’ятдесят копійок у вас є?» – «Слухай, бери в неї ту десятку, пропиячиш за моє здоров’я». – «А ти думаєш, мені нема більше за чиє здоров’я напитися? Помиляєшся, друже мій». – «Мені все це набридло. Тримай. Десятку. Випий за здоров’я Аденяя Алі Абая. Це мій друзяка. Знаєш, хто це?» – «Судячи з імені, якась підлота. Сподіваюся, що він не мій батько». – «Так воно і є. Тримай та пий! За кого хочеш». – «Ну, добре. Дякую. Пішов. Бувайте».

Коли ми дісталися до Ботанічного саду, уже панувала темрява. «Я хочу відлити, – озвучив думки кожного з нас Марлен. – Де тут можна це зробити?» – «Якщо ти маєш на увазі відходок, то треба йти за цим смородом, тоді вийдемо. А краще в кущах». – «Сам іди в кущі. Я коли сюди летів, то прочитав статтю, що в Києві повно кліщів. Захворієш енцефалітом, станеш ідіотом, і Шу тебе буде довічно доглядати. Ти цього прагнеш?» Макс цього не прагнув аж ніяк. Ми підійшли до туалету, з темної туалетної нориці витяглася темна постать. Постать хиталася. Мабуть, у відходку штормило. Вона уважно подивилася на мене і промовила дуже чітко, обережно ставлячи наголоси: «Ти б, матусю, обережно тута. Тута темрява така, гірша, ніж у дупі, куди ми пальцями лазимо. Правда, пацани, га? Я ж правду кажу, пацани, лазимо, га? До того ж, матусю, ішла б ти краще в кущі, бо я не пам’ятаю зараз, де я наклав. А в тебе такі черевички, і розмір ноги немалий, обов’язково брьохнешся, я тебе знаю». – «А я і не знав, що в тебе така завелика лапа», – зробив для себе висновок Марлен. Хлопці тихо реготали. Марленізм у дії.

«Треба піти до якогось романтичного місця», – сказав Марлен. Він ішов і до всіх принюхувався, дістав уже, хотів збагнути, чи досі від нас смердить, як від туалету. «Мені так здається чи в деяких кущах хтось тогойт?» – пролунав замріяним соловейком Милиця. – «Тогойт! Ти правий, стариганю. І ніякі кліщі їм не вказівка, але я б на їхньому місці не дуже захоплювався. Колись у мого сусіди – не в Толіка, який повісився, а в іншого – померла від цієї кліщиної штуки собака. Це було страшне: спочатку вона сцяла кривавою сечею, а потім у неї були блакитні білки, бо ця кліщина рідина-отрута жере кров’яні тільця. Ти б хотів, щоб у тобі щось жерло кров’яні тільця?» – «Ні!» – щиро відповіли хлопці.

Потім ми почули співи. Десь співали під гітару: «Я тебя не скоро позабуду-уууу…» – «Мммм, халі, мммм, інхалі, мммм». А з боку якогось позапланетного поля, де стрибали довгоногі птахи, лунало: «За тисячу років ми побачимо світло нашої чудової батьківщини, ми – доньки її та сини, за тисячу років. За тисячу років, за тисячу років». Птахи бубоніли. «Це що таке?» – поцікавилася я. «П’яні телепні», – у Марлена завжди була проста відповідь. Але не в Милиці. Милиця сказав, що п’яні телепні не співають таких пісень. «Ти або не бачив п’яних телепнів, або це були стримані п’яні телепні». – «Лицарі мовчання», – сказав Максим та підморгнув мені. «Або блазні замовчування», – підхопив Марлен, якого ніколи не хвилювало, що він може бути поза темою і дечого не знати. «Ну, якщо дослухатися, то мукають кришнаїти, а от про «нескоро позабуду» співають п’яні підлітки». – «А ті птахи в колі, це що?» – запитала я. «Не знаю», – не встиг це промовити Милиця, як Марлен потяг нас за собою туди, до пташиних забавок.

Якщо ви вважаєте, що люди, які бубонять щось увечері на просторах ботанічних садів ваших міст та містечок, неагресивні, раджу добряче подумати перед тим, як до них чіплятися. Особливо до тих, які танцюють із палицями. Поки я думала, що зараз почнеться, воно й почалося, бо Марлен за звичкою пхнув мене в спину: «Давай! Зараз ми їх будемо вражати». – «Тільки не це!» – «Це-це! Давай! Не ганьбися перед молоддю». – «Добрий вечір, – проказала я. – Я перепрошую, але ви маєте якесь відношення до церкви?» До мене підійшов маленький чолов’яга, але дуже кремезний. Правда, може, воно було й не чолов’яга, бо запищало мишачим голосом: «Ану, пішла звідси. Будь ласочка! Второпала, коза?» «А ні фіга», – відповів замість мене Марлен. «Слухайте, діти, – продовжувало пищати воно вже до хлопців, – сиротами важко жити. Повірте мені. Заберіть звідси своїх телепнів-батьків». «А що ми вам зробили?» – подав голос Милиця. Пискля зітхнуло: «Розуміння важко досягається. Друзі, треба прибратися. Тут засмічено».

Не знаю, хто з

1 ... 65 66 67 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Калейдоскоп часу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Калейдоскоп часу"