Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

— Все це зовсім не так, сер. Поживете на острові — самі переконаєтесь, що колективна власність і колективна праця ні в якій мірі не гальмують ініціативу. Навики, ініціатива окремої людини розвивається, коли цій подині допомагають інші. Ось тут, наприклад, на списі і стрілах кожного мисливця вирізьблено його умовний знак, щоб було видно, хто під час великого полювання забив найбільше тварин. А якщо в забитій тварині стримить кілька списів, перевага віддається тому, чий спис улучив у серце чи найближче до серця. Власника цього списа привселюдно відзначають.

— Та й годі?

— Хіба цього мало? Відзнака за виявлену спритність — це для мисливця найвища нагорода.

— Особисто я віддав би перевагу більшому шматку м'яса, — посміхнувся плантатор.

— Я й не сумніваюсь у цьому. Тільки в тубільців погляди зовсім інші. А щодо приватної власності, — вів я далі, — то ви помиляєтесь. Її породила не ініціатива, а розподіл праці.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Сміт.

— Коли виникли різні ремесла, з'явився й розподіл праці. Візьмімо цей острів. Навіть у самому племені занго помічається деякий розподіл: жінки працюють на городах і плетуть мережі, а чоловіки полюють і ловлять рибу. Жінки носять додому городину і варять їсти, а чоловіки ходять по воду. Ось вам розподіл праці в зародковій формі.

— Так, але це триватиме не завжди, — впевнено заявив Сміт. — Коли розвинуться різні ремесла і зміцниться приватна власність, тубільці не думатимуть про колективність. Правильно я говорю?

Сміт з нетерпінням дивився на мене, що я скажу.

— Не будемо пророкувати майбутнє. Давайте спочатку розберемось у сучасному, — запропонував я, — щоб завтра не сплохувати. — Потім звернувся до капітана — Ви згодні зі мною, сер?

— Слушно, Стерн, я б теж хотів почути вашу думку, — сказав плантатор. — Особисто ви чому віддали б перевагу: відзнаці за вбитого вепра чи більшому шматку свинини?

— Я не відмовився б ні від одного, ні від другого, — посміхнувся Стерн.

— А з мене, правду кажучи, досить чималого шматка свинини, — заявив Сміт.

— В такому разі інженер, який будував цю яхту, що врятувала вам життя, був би набагато вдячніший, коли б замість вітальної телеграми ви послали йому чималу суму грошей. Але я знаю: ви все-таки пошлете телеграму, чи не, так?

— Не відхиляйтесь од теми, — насупився плантатор. — Ми зараз говоримо про дикунів. Якщо вони задоволені своїм становищем, то тим гірше для них.

— А чому вони мають бути незадоволені? — спитав я. — Вони не бояться за завтрашній день. Їм ніколи не загрожує голод, бо земля тут родюча, а самий принцип розподілу забезпечує кожному однакові прибутки. До них не сягає страшний бич експлуатації, під яким гне спину більшість людства. А це велика перевага. А якщо взяти до уваги їхні скромні потреби в продуктах і одязі, стане зрозуміло, чому тубільці так люблять веселитися. Вони часто збираються на майдані і танцюють навколо вогнища під звуки бурума та простих сопілок. Коли б не ці свята, тубільці ниділи б від безробіття й скуки.

— Ось бачите, не казав я вам? — просяяв Сміт. — Така система розподілу і відсутність приватної власності робить з них ледарів. Ви помітили, як їхній вождь здивувався, коли я підніс йому сірника припалити сигару? Так плем'я ніколи не винайде сірників. Тубільці працюють усього два чи три дні на тиждень, а решту часу байдики б'ють. Який же тут у біса прогрес може бути! Ні, ці люди ніколи не зможуть піднятися до культури цивілізованих народів. А от коли б кожен з них працював сам на себе, тоді прогрес було б забезпечено.

— Знову помиляєтесь, — заперечив я. — Культура створювалася протягом багатьох тисячоліть спільними зусиллями всього людства. Якби плем'я занго не було через природні умови ізольоване від загального потоку, воно б стояло тепер на культурному щаблі всіх інших народів…

– І мало б таку саму систему управління, яку дехто презирливо називає капіталістичною, чи не так? — В голосі Сміта забриніла іронічна нотка. — Ну, визнайте хоч раз, що я правий, — зареготав він.

— Плем'я пройшло б усі етапи розвитку, через які пройшло людство, — відповів я.

— Дикунство, варварство, цивілізація, так? Або ще точніше: первісне суспільство, рабовласницьке суспільство, феодалізм і… Ну, сер, скажіть ви останнє, — іронічно глянув він на мене. — Скажіть, не соромтесь. Який лад прийшов на зміну феодалізмові?

— Капіталізм.

— Браво! А чи станете ви заперечувати, що капіталістичний лад був історичною необхідністю?

— Ні, як не заперечую і того, що за тією ж історичною необхідністю цей лад буде повалено.

— Ви так гадаєте?

— Яв цьому переконаний.

— Ви жартівник, сер, — сумно посміхнувся плантатор. — Скажіть краще, як дикуни замикають свої хатини?

— Ніяк, — відповів я.

— Що? — стрепенувся Сміт і злякано подивився на мене. — Невже таке може бути? В такому разі, у них, певно, дуже суворі закони проти крадіжки?

— Таких законів тут немає.

— Немає? Господи! Значить, кожний волоцюга може роздягнути мене серед білого дня, не хвилюючись, що його за це покарають?

— Ви й самі роздягнетесь до трусів, як от я, бо тут страшенна спека.

— Не жартуйте, сер! — вигукнув плантатор. — Жартами справи не вирішиш. Хто мене охоронятиме від злодіїв, якщо проти них немає ніяких законів?

— Тут злодіїв немає, тому й закони проти них непотрібні. А коли б навіть і знайшлася така людина, яка б наважилась щось украсти у вас, єдина кара була б — це повернути украдену річ. А нечисте сумління і загальний осуд карають людину над усе.

Сміт нахмурився.

— Таке легковажне ставлення до злочинців не провіщає нічого хорошого, — сказав він. — З власного досвіду знаю, що тропічні острови населені розбійницькими племенами.