Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

— Такими їх зробило ярмо колонізаторів. Раніше вони були такими ж чесними й щирими людьми, як і жителі острова Тамбукту. Якби плем'я занго було під владою якоїсь капіталістичної держави, воно б теж, позбавлене засобів існування, перейняло нехороші риси своїх гнобителів…

— Ви знову відхиляєтеся, сер! — підвищив голос плантатор, нервово струшуючи з сигари попіл. — Відсутність кари посилює апетити злодіїв. Можете ви сказати щось проти цього?

— Це правильно відносно суспільства, де панують вовчі звичаї і апетити, але не до острова Тамбукту. Тут кожен працює для того, щоб їсти, і їсть, щоб працювати. Приватної власності немає і тому…

— А кому належать рогожі у вашій хатині? — перебив мене Сміт.

— Мені. Все в моїй хатині належить мені.

— Чудово! Чому ж тоді я не можу розпоряджатися всім тим, що є в моїй хатині?

— Слухайте уважно, сер, щоб мені зайвий раз не повторювати. Якщо в мене є дві рогожі і одна з них мені непотрібна, і якщо хтось «позичить» її в мене (тобто захоче взяти назавжди), я мушу віддати йому цю рогожу. Але якщо мене немає вдома, ніхто без мого дозволу до хатини не зайде.

— Це ще баба надвоє ворожила, — заперечив плантатор. — І в Англії в деяких селах не замикають хат, проте крадіжки від цього не зникають.

У розмову нарешті втрутився Стерн:

— Киньте ви ці абстрактні сперечання. Вони ні до чого не приведуть. Для нас зараз найважливіше мішки з борошном та рисом. Так, сер, я матеріаліст. Моя філософія проста. Це стіл? Він корисний? Корисний. А це стілець? Стілець. Він корисний? Корисний. Отже, давайте поміркуємо, що з цим столом і цим стільцем робити.

Таким чином Стерн повернув нас до питання, з якого ми й почали: що робити з майном Сміта? В одному наші думки збігалися: в яхті не слід залишати нічого. Досі тубільці не наважувалися навіть наблизитись до неї, але після відвідин Боамбо та Арикі сюди щохвилини могли завітати інші гості. Тубільці — народ цікавий. Вони обов'язково захочуть побачити на власні очі всі ті «дива», що є у великому човні, і навряд чи зміг би хто-не-будь довести їм, що все тут належить Сміту. Кожен братиме, що йому заманеться, не караючись муками сумління, що підняв руку на чиюсь власність. І все піде нанівець.

— Ми будемо жити у вашій хатині, згодні? — запитав Сміт. — Отже, спочатку треба все звезти туди, а там побачимо.

Боамбо дав нам десять човнів і десятків зо два людей, і ми почали перевозитись. Важкі мішки завдали тубільцям чимало клопоту. Вони не звикли носити на спині такі вантажі, юрмилися біля кожного мішка по троє й четверо, а ще стільки ж стояло в човні. Та й човни ті, вузенькі й нестійкі, переверталися від найменшого похитування. Один таки перекинувся, і мішок борошна пішов на дно.

Набагато легше було переносити все з берега до моєї хатини.

Ящиками, мішками та меблями було заставлено хатину майже до дверей. Коли робота була закінчена, Сміт нагородив кожного тубільця разком намиста і знаками дав зрозуміти, що вони вже мусять іти геть. З нами залишився тільки Боамбо.

— Скличу Велику раду, і вирішимо, що з усім цим робити, — сказав він.

Я поцікавився, що то за «Велика рада». Виявилось, що ренгаті всіх п'яти сіл племені створюють так званий «Каліман комон» — Велику раду, обов'язком якої було вирішувати найважливіші питання, що стосуються всього племені. Рада збиралась двічі або тричі на рік, але тана мав право скликати її на свій розсуд будь-коли. Рішення Великої ради обов'язкові для кожного члена племені.

Почувши, що Велика рада розподілятиме його майно, Сміт ошаленів:

— Волоцюги! Розбійники з великої дороги! Збираються радитись, як краще пограбувати моє майно, не спитавши навіть у мене! Як це можна назвати?!

— Йдеться не про грабунок, а про справедливий розподіл, — заперечив я.

— Яке мені до того діло, справедливо чи несправедливо ділитимуть мою шкуру! — сердито бурчав плантатор.

Я спробував заспокоїти його тим, що, мовляв, такі закони племені.

— Хороші закони, нічого не скажеш! — сичав Сміт.

— На мою думку, вони не гірші за ті, що дають право одному грабувати тисячі людей…

— Це вже надто, сер! — скипів плантатор. — Ви з мене насміхаєтесь! Я не дозволю, щоб мене грабували якісь дикуни, закарбуйте це собі на носі! Оборонятимуся чим зможу і як зможу.

— Оборонятися? — Мене його дурниці починали смішити. — Як саме? Не забувайте, що Тамбукту не англійська колонія, а вільний острів. Він має свої закони й звичаї, яким ви мусите підкоритися. Забудьте свою хазяйську пиху. Час уже зрозуміти, що існують народи й племена, які люблять волю і хочуть жити так, як вважають за краще. Раджу вам бути скромнішим у своїх претензіях, бо тут немає англійської поліції, як, скажімо, на Кокосових островах.

Сміт почав скаженіти ще дужче, але капітан враз приборкав його, наче облив холодною водою:

— Так, сер, ви повинні нарешті зрозуміти, що вам говорять. Чи, може, хочете, щоб прив'язали до ніг каменюку і кинули вас в океан?

— Та що ви, Стерн! — схаменувся плантатор і сів на ослоні, сумирний, мов ягнятко. — Мабуть, і справді доведеться звикати до цих людей і до їхніх… гм… законів. Проте нам не слід забувати й себе. Треба залишити хоч ящиків зо два вина й коньяку, приберегти й консервів, і цукру, і рису, і борошна, і сигар та сигарет… Що ви на це скажете, Стерн?

— Скажу те, що ви порозумнішали, — посміхнувся капітан.

Раптом до хатини ввійшов Арикі й мовчки сів на нарах. Настала мертва тиша. Не чекаючи запрошення, головний жрець узяв з коробки, що стояла біля Сміта, сигару й нахилився до його сигари