Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

Стук у двері перервав роздуми Потапова. У кабінет зайшов Кудрявцев:

— Дозвольте доповісти, товаришу майор. Я узнав номер машини. Пригадуєте, тієї, що зупинялася коло інституту? Це була машина оперного театру. Номер МЕ-64–07. Прізвище водія — Гудков. Він віз царський трон з опери «Борис Годунов».

— Ну й що? — Потапов роздратовано дивився на Кудрявцева.

— Нічого, товаришу майор. Доповідаю… Царський трон… опера «Борис Годунов» — Це вже було схоже на нісенітницю.

Потапов зайшов до полковника Астангова. І як тільки відчинив двері кабінету і побачив його, одразу ж відчув — трапилося щось дуже важливе. Полковник сидів за столом із скам'янілим обличчям, тримаючи перед очима аркуш паперу. Він наче не помітив Потапова. Але, побачивши його коло столу, анітрохи не здивувався і передав Потапову папірець:

— Дивіться.

На папері трьома акуратними стовпчиками були записані п'ятизначні цифри.

— Розумієте?

— Шифровка?

— Так, Потапов. Наш підшефний з'явився в ефірі, його рація протягом дня працювала тричі з перервами.

— Запеленгували?

— Так. І кожного разу він передавав з іншого місця. Причому перерва між другою і третьою передачею зовсім не велика, а з'явився він хтозна-де. Ось що: подзвоніть-но в міліцію — чи ведуть вони облік машин, що виїздять з міста?

— Заждіть! — майже крикнув Потапов. — Пригадуєте, я доповідав вам про вантажну машину, що зупинялася напроти інституту? Зараз мені сказали, що це була машина оперного театру. — «Царський трон… опера «Борис Годунов», — промайнуло у нього в думці.

— Так? Ну що ж, перевірте і цей варіант. А поки що подзвоніть в міліцію. Дзвоніть звідси…

Черговий з відділу регулювання вуличного руху монотонно диктував Потапову номери машин, що пройшли через приміський контроль.

— Швидше, швидше, — квапив його Потапов.

І ось він чує: «МЕ-64–07, оперний театр, північне і південне шосе…»

— Стоп! Поки що досить. Дякую. — Потапов кинув трубку і занепокоєно подивився на полковника. — Машина оперного театру була на північному і на південному шосе.

— Так… — Полковник повільно пройшов по кімнаті, не дивлячись на Потапова. — Цікаво. Ану лишень подзвоніть у відділ кадрів оперного театру — довідайтесь, хто водій машини.

Потапов ще не встиг пояснити начальникові відділу кадрів, що йому треба, як той сам запитав:

— Вас, мабуть, цікавить наш шофер Гудков?

— Мене цікавить водій вашого грузовика, що їздив на північне і південне шосе.

— На північне і південне? Не розумію. У нас у театрі тільки одна вантажна машина.

— Який номер?

— МЕ-64–07.

— Прізвище водія?

— Гудков. Сергій Михайлович Гудков.

— Коли взяли на роботу?

— Недавно. Але ось яке діло: сьогодні він не вийшов на роботу. З гуртожитку виїхав о пів на шосту і на роботу не з'явився. Я його на ранок викликав до себе, та він не прийшов ні до мене, ні в гараж.

— Навіщо ви його викликали?

— В його анкеті я помилку знайшов. Хотів з'ясувати.

— Негайно зайдіть до нас з особистою справою Гудкова. Негайно! — Потапов кинув трубку.

— Спокійніше, Потапов. Що там?

— Він, здається, знову зник… Він у місті! — Потапов попрямував до дверей.

— Заждіть, Потапов, — спокійно сказав полковник. — Він справді в місті. Зараз ми з вами подивимося цікаві фотографії. Пригадуєте, ви доповідали мені про співробітника, якого звільнили з інституту Вольського?

— Звичайно, пригадую — Аксенчук.

— Спостереження за цим Аксенчуком показало, що в неділю він пиячив з невідомим громадянином. Пиячили вони в «Гранд-готелі». Платив горілчаний брат звільненого. Після недільної пиятики цей тип з-під нагляду висковзнув. Випадковість: він на таксі одвіз п'яного Аксенчука додому, ночував у нього, а вранці знову взяв таксі і поїхав до центра міста. На перехресті таксі встигло проїхати перед трамваєм, а наша машина затрималась. Коли трамвай пройшов, таксі вже зникло, і наші його не знайшли.

До кабінету зайшов співробітник, несучи розгорнуту газету, на якій лежали ще мокрі фотографії.

Потапов подивився на першу фотографію.

— Це він! — шепнув він самими губами.

Так, за ресторанним столиком сидів Окайомов, тільки тепер він був з акуратною борідкою і одягнутий інакше.

— Не помиляєтесь? — Полковник пильно подивився на Потапова.

— Ні.

— З бородою?

— Він, товаришу полковник!

Полковник Астангов і Потапов дивилися один одному в вічі, даремно намагаючись приховати хвилювання.

— Ну, Потапов, що ми тепер зробимо?

— Треба його брати разом з Аксенчуком і якомога швидше! — миттю відповів Потапов.

Полковник довго мовчав, потім сказав:

— Ні, Потапов. У цій операції треба буде спертися на Аксенчука.

— Як на Аксенчука?

— Він зараз дома сам… — Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. — Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під'їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…

— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.

— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.