Читати книгу - "Я 11–17… Небезпечний маршрут, Василь Іванович Ардамацький"

— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!

Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.

У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив — пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…

— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?

— Ні.

Аксенчук вичікувально дивився на полковника.

— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.

— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.

— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.

— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.

— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.

— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.

— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.

— Так, він дещо знає…

— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.

— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.

— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?

— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.

— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.

— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?

— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?

— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.

— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.

— Він взявся влаштувати мене на роботу.

— Куди?

— У свій інститут.

— Який це інститут?

— Здається, по телебаченню…

— Здається? Оце так!..

— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.

Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:

— А він справді міг вас влаштувати?

— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.

— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?

— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.

— З підписом Вольського?

— Так.

Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.

— Ну, і в якому стані справа зараз? — поспішив розрядити обстановку полковник.

— Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.

— Коли він має прийти до вас?

— Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде — не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.

— Так ось, товаришу Аксенчук, — помовчавши, почав полковник Астангов, — ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.

— Я готовий. Але невже?.. — Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.

— Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…

Через годину Аксенчук пішов додому.

— А раптом він?.. — Потапов не договорив.

— Ні, Потапов. Усе буде гаразд. — Полковник сердито подивився на Потапова. — При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов'язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.

— На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.

— Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, — люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку — яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!

О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов