Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

- Дивне, чудне! - почулося тут і там з уст, а далі: - Як толкуєте ви цей сон, пані Міллер?

- Просто, - обізвалася та. - Передусім незабувати при поясненні, що це сон «андріївський», хоч сам доктор про те, може, й не знає, і в кожному разі важний якраз через от це. Друге, надмірно високого росту дама, здається вдовиця, значить, - що ви носитесь або будете носитись з гадкою одружитися.

- Славно, славно! - кликнув добродій Маріян з веранди, а Наталка, підперши в тій хвилі голову на руки, пробурмотіла:

- Глупість, бабські терефери.

- Третє, - тягнула пані Міллер пророчим голосом дальше, - вас жде напевно одруження, однак не тепер ще, аж за два роки. Але цього року пізнаєте свою суджену або може заручитесь. А це тому, що в церкві стояли ви самі. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни.

- Але ж доктор жодного серпанку біля себе не бачив. - вмішалася розчарована панна Ірина. Всі, як недавно, на її слова, мов на приказ, розсміялися.

- То нічого, дитинко, - поправила пані Міллер, недовірчивістю молодої дівчини трохи діткнена. - Це нічого. Серпанок сам собою розуміється. Ві сні не може ж все бути таке ясне, мов на долоні в ясний день. Зрештою, ваш сон, докторе, здійсниться ще цього року, - додала. - Бодай перша часть його незабавки, бо від часу ону проминуло більше як півроку, а андріївські сни сповняються до року.

- Punctum! [62] - підтвердила Наталка б розсміялася здержано.

- А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? - спитала нараз, дотепер мовчки заховуючись, пані Маріян.

- Мама сказала, що буду мати якусь прикрість, більше нічого.

- Тобто й є, - вмішалася моя мати, - тобто й є. Я тої самої думки.

- А ви самі як пояснили його? - спитала Наталка. Він здвигнув плечима.

- Не люблю взагалі павуків, - сказав, - то й міг би уважати його в тім разі або якою пересторогою, або лихим оменом.

- Я з вами годжуся, докторе, - обізвалася Наталка.

- В чім? Чи в тім, що сон пересторога, чи що павук омен? - спитав Нестор,

- Що сон пересторога, - відповіла якось твердо дівчина. - В «омени» не вірю.

- Одне не уступає в нічому другому. - сказав Нестор. - Найкраще ні в одне, ні в друге не вірити.

- А однак ваше пояснення подобається мені, «юридичне», - сказала вона.

- Воно має замало певності в собі, щоб назвати його таким, - сказав він і усміхнувся.

- Не все добре, що певне, - відповіла.

- Не можу дивитися спокійно, - тягнув далі Нестор, - як павук спускається на муху й запутує її. Господь знає, чому робиться мені тоді прикро, і я стараюся кожний раз перешкодите такому процесові.

- Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя, Наталка й замовкла.

- А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! - обізвалася певним веселим голосом пані Міллер. - Будь що ви його любите, будь ні.

Нестор розсміявся.

- Буду слідити за всіма павуками відтепер, - сказав жартівливо, - й нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевняєте, добродійко. Хоч я й далеко від того, щоб вірити в такі поетичні казки, то на підставі вашого впевнення, а може й досвіду на полі містицизму, буду вижидати щастя. Воно все ж таки має в собі щось миле - чути-таки певний заповіт. Правда, Богдане? - опитав і з тими словами схилився до мене.

Я поглянув на нього, його лице, освітлене в тій хвилі світлом з високої лампи на веранді, видалося мені таким щасливим і вдоволеним, що я, мимоволі захоплений ним, відповів голосно:

- Я б хотів, щоб і мені таке пророчено.

- Чи ви думаєте, що вона любить його? - шепнула до мене нараз несподівано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. І в ожиданні моєії відповіді сперла голову на руку й похилилася перед себе в темінь.

- Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була моя відповідь, так само неголосно.

- Мені вона загадка.

- Мені - ні, Маню. Вона лиш несвідомо бореться проти впливу його спокійної, але перемагаючої вдачі. Ці два характери приналежні до себе. Не вважаєте? Вона не хоче улягти його впливові, а не має ясно сформованого рішення в душі відвернутися від нього, і поки до цього дійде, він її переможе. Дарма лише, що дратує себе та його. Одначе він хоч шовкової вдачі, а твердий, мов камінь. - Не так?

- Так, Богдане!

«Так, Богдане!» пішло ехом у моїй груді, і мов тепла струя оживила її.

Я не сказав ані слова, але коли на веранді на горі заметушилися півгодини пізніше до відходу, а ми обоє в долині ще не рухалися, я сидячи зірвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, біліючу в темноті якусь рожу й поставив її дівчині на коліна. Вона взяла її. Коли, отже, піднялася й обернулася цілком до світла, що упало ніжною струєю на неї, видалося мені лице, мов срібне й зворушене.

Я стояв ще в тіні коло неї. Ніхто згори не звертав на нас увага. Вона стояла з очима, зверненими на брата й дівчину коло нього, і неначе забулася в огляданні їх.

- Ходім, пані, - сказав я спокійно півголосом і обняв її, ледве дотикаючись, за рамена.

Вона прокинулася, я опустив руку, і саме в тій хвилі почувся згори голос моєї матері:

- Богдане, ми ідемо!!!

- Ідемо, мамо! - відкликнув я й ступив за дівчиною, що звільна й спокійним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом і прочим товариством.

* * *

Якийсь час пізніше проходжувався я по обіді в себе