Читати книгу - "На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)"

Амелія

Наступного дня мене знову чекав робочий день. Прийшовши до готелю, я наткнулася на Маркуса.

— Маркусе! — кричу через всю роздягальну і хлопець обертається. — Можемо поговорити?

— Немає про що, Амеліє. Йди працюй.

Він зачиняє за собою двері і залишає мене з десятками запитань.

Чи оговтається він колись від новини про Нікі?

Шкодує він про те, що розповів всьому готелю про нас із Даніелем?

Навіть не уявляю, як йому зараз.

Сьогоднішня зміна випала з Джейком. Він надто мовчазний, тому ми навіть не розмовляли. Здавалося, що хлопець просто сторониться мене. А під час обідньої перерви мені пощастило зустріти Мію.

— Привіт, — посміхаюся подрузі і отримую її посмішку у відповідь. — Я думала, що ти збираєшся їхати.

— Все не так просто. Потрібно закінчити деякі справи тут, а потім можу поїхати.

— Ти не передумала? — сумно запитую, сідаючи на наше звичайне місце.

— Ні, — зітхаючи, відповідає Мія. — Так буде краще.

— Для кого? Для тебе? Нікі? Чи, можливо, для Маркуса?

Мія підіймає свій погляд і бачить Маркуса, який стояв на іншому кінці кухні. Він про щось розмовляв з офіціантами та кухарями, після чого всі засміялися.

Мія знову звернула увагу на мене і зітхнула.

— Для всіх, — нарешті відповіла дівчина. — Маркус не той, хто потрібен мені та Ніколасу.

На кухню заходить Федеріко і вітається з усіма. Потім він помічає мене, посміхається і йде в наш бік.

— Чого б це царство йшло до нас? — запитує Мія, уважно дивлячись на менеджера і разом з цим кладучи до рота шматок огірка.

Я мовчу, звертаючи свою увагу на Федеріко.

— Привіт, — промовляє хлопець. — І смачного.

— Дякую, — відповідаю.

— Ви, якщо не помиляюся, Мія Річчі, так?

— Так, — відповідає дівчина. — Ви друзі? — запитує вона, дивлячись на мене.

— На шляху до цього, — відповідає замість мене Федеріко. — Цю красу, на жаль, вже забрав собі Даніель, тому я можу сподіватися тільки на дружбу. До речі, хотів влаштувати щось на кшталт посиденьок. Прийдете, дівчата?

— Подумаємо, — відповіла Мія, але всім було зрозуміло, що це була відмова.

Федеріко кивнув і пішов, а вона з хитрою посмішкою подивилася на мене.

— Розповідай.

— Що тобі розповідати? — запитую, продовжуючи обідати.

— Хто він для тебе?

— Просто хлопець, який причепився, бо не знає тут нікого більше.

— Я бачила, як він дивиться на тебе.

— Мія, припини фантазувати дурниці. Так, він сказав, що я йому сподобалася, але це нічого не означає.

— А що каже з приводу цього Даніель?

— Він не повинен цього знати, тому що йому не сподобалося навіть те, що Федеріко відвіз мене до нього.

— Федеріко відвіз тебе до Даніеля?! Чому ти мені про це не розповіла?

— Тому що про це пізніше б весь готель дізнався. Мовчи про це, Мія.

— Гаразд, — вона образилася і продовжила їсти.

— Що у вас з Маркусом? — обережно запитую і ловлю на собі її схвильований погляд.

— Ну… — нервово колупає виделкою салат. — Він дзвонив, але я проігнорувала.

— Чому, Мія?

— Тому що він не той, хто…

— Годі, — перебиваю і засмучено дивлюся на подругу. — Зізнайся, що ти боїшся з ним поговорити і просто тікаєш від усього.

— Я не знаю, що робити, — шепоче вона, ледь не плачучи. — Минуло стільки років без нього… Я боюся, що коли Ніколас познайомиться зі своїм батьком, то Маркус згодом зрозуміє всю відповідальність і піде. А що тоді робити з Нікі? Як йому пояснити, що власний батько відмовився від нього? Це для нього буде величезна травма, Амеліє. Краще нехай він думає, що його батько загинув, а не залишив свого сина, як цуценя.

Мія підіймається і йде, залишаючи мене обдумувати її слова. Я розумію все. Це дійсно може статися, але Маркус… він так не вчинить, я впевнена. Якщо він познайомиться із сином, то не піде.

Чи то тільки я так думаю..?

***

Через два дні після розмови із Мією я прогулювалася парком, йдучи з лікарні. Даніеля завтра випишуть. Із ним все добре і я цьому була неймовірно рада.

Маркус так і не розмовляв зі мною, а Мія розривалася між тим, щоб все таки поїхати з міста чи залишитися. Я дуже хотіла їм допомогти, але єдиним виходом з цієі ситуації була моя розмова з Маркусом, який вперто ігнорував мене та навіть Даніеля.

Федеріко все більше розмовляв зі мною і я знайшла у ньому друга. Він також подружився із Крістофом, який досі сумував за Астрід, і між ними виросла класна дружба, адже у обох були розбиті серця.

— Так? — запитую, приймаючи виклик від Федеріко.

— Твій Крістоф скажений! Він щойно подзвонив мені і сказав, що летить у Францію.

— Що? — зупиняюся. — Навіщо?

— Хоче знайти Астрід. Після вашої розмови минулого вечора він вирішив зізнатися їй у коханні.

Минулого вечора ми з Крістофом зустрілися у кав‘ярні і розмовляли про нього та Астрід. Я ніколи не бачила його таким засмученим, тому порадила зв‘язатися з нею, якщо його почуття справжні.

— Можу сказати, що він сміливий, — посміхаюся, уявляючи зараз свого друга в літаку.

— Так, сміливий. Завдяки тобі. Тому за свій довгий язик ти вийдеш сьогодні замість нього у нічну зміну.

— Ти що, з глузду з‘їхав? Я навіть не вдома.

— Будь ласка, Амеліє. Крім тебе ніхто не піде. Він сказав, що потім відпрацює зміну замість тебе, коли ти поїдеш додому.

Я зітхаю, після чого кажу, що за годину буду і завершую виклик.

Трясця твоїй матері, Крістофе. Міг попередити мене про свої подвиги.

***

— Пробач, але я нікого більше не міг покликати, — вибачається Федеріко, щойно заходить до готелю.

На годиннику була восьма година вечора. Минуло вже дві години з того часу, як я працюю. Крістоф на зв‘язок не виходив, що означало, що він в літаку. Даніель також не відповідав на дзвінки, але я знала, що він спить, бо до нього заходила Мія.