Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

Поївши, я вирушила в другий похід у Шарлотгенбурґ через похмурий і спорожнілий Берлін. Мої ноги рухаються майже механічно. Я перетворилася на таку собі машину для ходіння.

В Ільзи та її чоловіка я застала того угорця; його і справді охопила жага організації. Чорнявий тип із прямокутним чолом, у свіжовипрасуваній сорочці, який має настільки гарний вигляд, що я починаю вірити в наявність усіх тих доларів. Доволі непевною німецькою він розповідає про те, що планує заснувати першу щоденну газету. Це нове видання він хотів би назвати «Die Neue Tat» — «Нова справа». В нас тепер усе нове. Художник теж там був; він уже навіть придумав поліграфічну шапку для газети: дуже зухвало.

Ба більше, угорець хоче заснувати кілька журналів: один — для жінок, другий — для молоді. Видання для демократичного перевиховання. (Словосполучення він почув по радіо.) Я спитала його, як далеко він уже зайшов у переговорах із росіянами. На це він відповів, що часу ще досить — спершу слід скупити весь папір, який лишився в Берліні, щоб виключити конкуренцію.

Поза сумнівом, цей угорець уважає себе Ульштайном і Герстом майбутнього[34]. Дивлячись на висотні будинки, які стоять у руїнах, він мріє про створення гігантського концерну. Ось як надихають кишені, повні доларів.

Попри мої сумніви і вагання, я відразу підсіла до художника і накидала верстку для першої сторінки газети. Угорець хоче газету великого формату і з багатьма фото. Що стосується друкарських апаратів, то Ільзин чоловік, інженер за фахом, готовий за це взятися. Він знає одну друкарню, досі напівзавалену сміттям. Гадає, що друкарські апарати, які лежать під усім цим мотлохом, можна відкопати, і професіонал зуміє легко привести їх до ладу. Я зауважила, що відкопувати машини можна тільки після того, як російські війська підуть геть. Але пан Р. усміхнувся і припустив, що такі апарати для переможців надто застарілі; з ними є фахівці, і їх цікавить тільки все найкраще та найновіше.

Я успішно повернулася додому. Ноги й досі гудуть від швидкої ходи. Але почуваюся бадьоро і перед чуваю шанс.

Тепер усе залежить від мене. Завтра має початися робота над журналами. За редакцію нам слугуватиме квартира інженера. Там я маю отримувати і обід. Ільза зуміла принести торбу гороху. От і добре.

На вечерю я вигадала невеличкий смаколик. Нашкребла чайну ложку цукру з пакетика і засипала його в маленьку склянку. Тепер опускаю кінчик пальця в солодке і вмочую його, повільно й розважливо; радію кожній цукринці й насолоджуюся солодким кришталиком на язику більше, аніж цілою коробкою шоколаду в мирні часи.

Понеділок, 4 червня 1945

Зранку пішки в Шарлоттенбурґ. Парко. Наші журнали набувають обрисів. Для цього я вже зібрала тексти заборонених авторів, які були під рукою: або в бібліотеці пана Р., або ще десь у будинку. Максим Горький, Джек Лондон, Жуль Ромен, Томас Вулф, а також старші автори, як-то Мопассан, Діккенс, Толстой. Питання тільки в тому, що робити з правами на видання, адже всі старі видавництва припинили роботу. Такі дрібниці угорця не цікавлять. Він за те, щоб друкувати. «Якщо потім хтось прийде і вимагатиме грошей, ми заплатимо». І поплескує себе по кишені. Він уже дістав один велосипед і щедро віддав його в розпорядження «видавництва», яке поки що існує тільки в повітрі.

На обід ми і справді мали горохову юшку, але, на жаль, не таку, як мала би бути. Горох, як сказала Ільза, просто не розварювався. Тому вона перемолола його через м’ясорубку. На смак він жорсткий, як пісок, але заковтнути його можна. Для цього до юшки вона додала шкірку від сала. Цей шматочок дістався мені, адже я мушу багато ходити. Варто б іще раз зважитися; мені здається, я швидко худну. Всі спідниці знову на мені висять.

Близько 18-ї я рушила додому. На вулицях людно через невеликі каравани стомлених людей. Звідки? Куди? Не знаю. Більшість груп рухаються в східному напрямку. Всі вони між собою подібні: вбогі тачки й візки, вантажені мішками, скринями і валізами. Попереду, часто прив’язані мотузками, — жінка або юнак. Позаду — менші діти або дід, який штовхає віз. Майже завжди зверху на купі речей сидить ще одна людська істота: або зовсім маленька, або геть стара. Страшний вигляд у цих старих, що сидять на пожитках, — байдуже, чоловіки це чи жінки. Бліді, слабкі, вже напівмертві мішки з кістьми. В кочових народів, як-то лапландців чи індіанців, безпомічні старі або самі вішаються на гілці дерева, або йдуть вмирати кудись у сніги. Християнський Захід волочить своїх старих за собою, доки ті можуть дихати. Багатьох із них доведеться ховати десь при дорозі.

«Шануй старших». Так, але не тоді, коли йдеться про біженців на возах: тоді для цього немає ані місця, ані часу. Я роздумувала про соціальне становище старших людей, про цінність і гідність довгожителів. Колись літні люди були власниками — тими, хто володів маєтками. В масі тих, хто не має нічого (і майже всі ми нині належимо до цих людей), вік уже нічого не вартий. Він більше не викликає повагу, а тільки вартий співчуття. Але здається, що саме це загрожене становище і заохочує старших людей до дій, пробуджує в них потяг до життя. Солдат-дезертир із нашого будинку розповідав удові, що мусить ховати кожен кусень їжі від своєї старої тещі, бо вона цупить усе, що знайде, і потай це поїдає; не думаючи, вона з’їдає ще й раціон дочки і зятя. Якщо ж їй щось кажеш, то починає нарікати, мовляв, її морять голодом, ледь не вбити хочуть, щоб успадкувати квартиру… Так шановані матрони перетворюються на звірюк, які жадібно впиваються кігтями в рештки свого життя.

Вівторок, 5 червня 1945

Спала я погано: зубний біль. Але все одно встала рано й рушила в Шарлоттенбурґ. Нині знову всюди стяги. В аеропорту начебто приземлилися тисячі союзників: англійці, американці, французи. На їхню честь тріпотять такі ось неоднакові прапорці, результат старань німецьких жінок на цих вихідних. Тим часом російські вантажівки разом із нашими машинами й далі від’їздять геть.

Я біжу й біжу, я все ще