Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Знак біди 📚 - Українською

Читати книгу - "Знак біди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Знак біди" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 85
Перейти на сторінку:
цьому безпритульному Рудькові. Бо хто ж його погодує тепер? Тут же вбили Янку, от він і кружляє. Уже майже як тутешній собака. З Яхимівщини.

Але чого це Рудько враз зупинився на стежечці й нащулився, а його хвіст перестав матлятися? Петрик хистко, не відразу спинився — вже стало видно його садибу через город, і там, за дривітнею, щось метнулось руде. Ну наче якесь руде рядно на плоті, але ж то, либонь, не рядно? Петрик протер пальцями очі і придивився краще — так воно й сталось, як він боявся, не бажаючи, проте, признатись самому собі. Його випередили. У дворі біля плоту вже ходили, хитаючи головами, рудий та вороний коні, і, хоч нікого біля них не було видно, Петрик зрозумів, що вони вже приїхали.

Петрик ледь не заплакав з образи, горя і страху, що раптом охопив його, затупцяв на стежці, огледівся — він не мав уже сили йти туди, на садибу, бо вельми добре відчував, що там чекає на нього. Але куди було йти? В чисте поле? До Овечої Балки? В болото? Назад до яру? Але в хаті залишалася хвора, прибита дружина, увесь його статок — вони ж помстяться йому, як захочуть. Хіба від них порятуєшся?

І все-таки ноги його повернули назад, і він аж трохи пригнувся, увібрав голову в плечі і хисткими кроками потрюхикав по стежці до яру.

Тільки він не добіг навіть до перших чагарів, як іззаду долинув погрозливо гучний крик:

— Петрику, стій! Стій, таку твою... Назад!

І зараз же туге клацання пострілу луснуло, здалося, над самою його головою. Куля шугнула мимо, в чагарнику край яру тихо впала зрізана нею галузка, і він раптом, прохмелившись, зрозумів, що втікати не можна. Від них не втечеш!

Справді, двоє з них уже бігло через город навпростець від садиби, і він спочатку зупинивсь, а тоді пішов назад. Ті, що стояли за плотом біля обладнаного ним офіцерського клозету, тримали гвинтівки напоготові, щоб відразу, тільки-но він побіжить, всадити йому кулю межи ребра. Але він не втікав, він приречено плентався стежкою назустріч пагубі, все в ньому здіймалося, напружувалось, набухало як невимовна образа й протест: за що? Якось мимохіть він відчув у руці пляшку, яку ніс Степаниді, там ще трохи хлюпалось, але тепер уже Степанида не вип’є. Не розмахуючись, він жбурнув пляшку вбік, з хвилевою радістю подумавши, що і їм вона тепер не дістанеться — нехай витікає в картоплиння. Він уже рішучіше пішов назустріч поліцаям, котрі за плотом також ішли навперейми йому до стежки, — Гуж у своїй шкірянці попереду, а Колондьонок з піднятою гвинтівкою ззаду. Майже фізично відчувши їхній злий намір, Петрик зупинився.

— Ну що? Що, гадюки? Чого вам треба? — неголосно крикнув він майже крізь сльози, від яких змокрявіли очі. А ще до горла йому підкотилося щось, мульке і задушливе, і він зупинився на стежці за п’ять кроків від плоту.

— Ану ходи ближче! — якось дуже спокійно, з ледь помітною погрозою сказав Гуж, втупившись у нього твердим, наче цвях, поглядом. Обличчя поліцая було мовби дерев’яне, і Петрик відчув, що цього разу не обійдеться.

— Чого вам? Чого ви чіпляєтесь? Якого біса вам треба од мене? Гади ви, німецькі запроданці...

— Ану спокійно! — загарчав Гуж, підкидаючи гвинтівку. — А то ми...

— Що ви, що? Застрелите? То стріляйте, дідько вас не взяв! — з несподіваною зухвалістю, від якої сам перелякався, закричав Петрик і потряс у повітрі стиснутими в кулаки руками. — Стріляйте!!!

— Це ми встигнемо! — спокійніше запевнив Гуж. — Йди-но сюди!

— А от не піду! Не піду до вас і слухати вас не стану. Недолюдки ви!!

Гуж спокійно закинув гвинтівку за плече, кивнув Колондьонкові:

— Ану, дай йому!

Колондьонок плигонув через верхню жердку плоту, по розтоптаних борознах ступив до нього і розмахнувся. У Петрика задзвеніло у вусі, хутір похитнувся в очах, і він несподівано опинивсь на мулькому і брудному картоплинні.

— Встати!

— Зараз! Зараз! Встану... Ще встану... Але за віщо б’єте? Що я — не людина?

Не встиг він, однак, звестись на ноги, як другий удар у праве вухо повалив його на другий бік у грузьку розтоптану борозну.

— Де горілка?

— А ось — дулю вам! — сказав Петрик, плюючись кров’ю, — здається, йому вибили останні зуби. — Ось, нате! Нате! — зсукав він Гужеві дулю. — Вбивайте! Я вас не боюся! І Гітлера вашого не боюсь! Нате і йому! Дулю усім вам!

Колондьонок знову підскочив до нього і розмахнувся, але Гуж за плотом зупинив його, твердо гукнувши:

— Стоп! Годі поки що. Ми його цей... Показово.

— Репресію, чи що? — тонким голосом спитав Колондьонок.

— Репресію. На мотузкові, — сказав Гуж і теж переліз через пліт. — Ану вставай!

— Не встану. Стріляйте!

— Встанеш, пеньок старий! Самогоночку розтринькав. Роздав, кому не треба. А своїм — хвигу? Ні, я вже тобі дам чосу. За обман. І за оскорблєніє фюрера. За фюрера знаєш що полагається?

— А хоч що! Я і фюрерові плюну в його вусату морду. І тобі теж, запроданцю ти такий!

— Цить!

Гуж коротко ткнув йому чоботом під груди, Петрик ойкнув і скорчивсь боком на картоплинні. Хвилин кілька він не міг ні дихнути, ні щось сказати, дух йому перебило, в очах усе пішло колами. «Кінець! Швидше б, аби без цих мук», — линуло в думках, які все ще були спроможні якось усвідомлювати його незавидну долю, може, останні кілька хвиль перед кінцем.

— Встать!

Але встати він не міг, як не міг і крикнути щось поліцаям, — він тільки одчайдушно хлипав ротом, наче рибина, викинута з води на берег. Тоді Гуж підійшов до нього й сильно смикнув за плече.

— Встать!

Згодом, однак, він трохи ковтнув повітря, раз і вдруге. Гуж знову смикнув його, удвох із Колондьонком вони звели його на ноги і, вхопивши під пахви, поволокли через город до дривітні. Він ледве переставляв ослаблі ноги, шапка його лишилася в картоплинні, сильно мерзла на вітрі голова з ріденьким білим пухом — рештками його чуприни. Та, либонь, йому вже не знадобляться ні шапка, ні якесь здоров’я, ні навіть сама голова, і йому не шкода було себе. Він тільки думав, що має ще сказати отим почварам, — доки був язик, він ще мав проти них якусь зброю. Та,

1 ... 65 66 67 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Знак біди"